"Я сам собі так вирішив - йти воювати... Це було тільки моє, самостійне рішення. Документи ніякі з собою не віз, паспорт залишив удома. Якби я показав паспорт, мене б одразу відправили додому. В принципі, ніхто не знав, що мені лише 16 років", - розповідає мені про своє військове життя у зоні АТО киянин Артур Смачинський.

В Артура чудова дружна сім'я – тато працює продавцем, мама-домогосподарка, 7-річний братик і двомісячна сестричка. Після 9 класів 246-ої київської школи з англійським ухилом Артур пішов у вище профучилище Національного авіаційного університету вчитися на токаря...

- Артур, що змусило їхати на війну?

- Патріотизм. Я сам собі так вирішив - йти воювати, захищати Батьківщину... У нас в сім'ї усе добре, стосунки прекрасні, дружні, навіть дуже. І усі ми патріотичні, у нас навіть прапор на балконі висить. Але ніхто не знав, куди я поїду. Це було тільки моє самостійне рішення.

- І батьки не знали?

- Вони б мене не відпустили, тому я ним нічого не говорив. У військкомат мені не було сенсу йти, мені ж немає 18-ти. Знайомі займалися волонтерською діяльністю, я і попросив у них, щоб вони мене узяли з собою. Вони погодилися тільки довезти. Сказали, що, якщо на фронті мене не залишать - назад заберуть і привезуть. Поїхали ми на початку зими, у грудні. (Артур народився 21 січня 1998 року - ред.)

- Куди приїхали?

- Спочатку ми доїхали до Красноармійська, потім нас завезли в село Тоненьке, а звідти вже забрали у Піски. Документи ніякі з собою не віз, паспорт залишив удома. Адже якби я показав паспорт, мене б одразу відправили додому. В принципі, ніхто не знав, що мені немає 18 років. Сказали - більше б таких, як я - в плані завзятості і любові до своєї землі (посміхається).

У Тоненькому стояли наші ЗСУ і був добровольчий батальйон. У нього я і пішов. У батальйоні усі патріотичні люди - від реальних 18 років до 50 і старше. Тому що кожен добровольчий батальйон - це ті, кого не призивали, хто на поклик душі самі пішли і хочуть захищати Україну.

- Як вас узяли без військової підготовки?

- Я трішки збрехав, що був на полігоні. Але повірили, так само повірили, як і тому, що мені 18 років. Я в принципі теоретично знав, як заряджати, як розряджати автомат і, коли мені в руки дали Калаш, я це зробив. Можна сказати, маленьку перевірку пройшов.

Мені видали автомат, бронежилет, каску, аптечку, форму. Але коли береш в руки автомат, потрібно ще налаштувати приціл. Я навчився. Мені сказали, що потрібно підкручування прицілу, а далі я на практиці навчився - вибрав собі мішень, прицілився. Вистрілив, подивився, що куля правіше йде, тоді підкручування, потім ще, поки до центру не дійшла куля, тобто, куди цілюся, туди й влучаю.

У цих точках, в окопах, ми перебували позмінно - по 2-3 години (на різних точках був свій режим). Несли чергування, спостерігали за територією, яку було видно з кожної точки. Був свій радіус огляду. Відстрілювалися, якщо по нас стріляли тощо. Вдень могла чергувати і одна людина з рацією, в темний час доби - на чергуванні дві людини. Вночі частенько обстрілювали, але і вдень, чесно сказати,  ворог не давав відпочити.

Потрапляв і під мінометний обстріл і під обстріл "Градів". Звик  швидко. Можливо, перші три дні прислухався, озирався. А потім - міни падали, але вуха й очі вже звикли. Я вже за звуком міг визначити, куди впаде міна. Є загальне правило - якщо ти чуєш міну, вона "не твоя", а ось "свою" міну ти не почуєш.

Спочатку був півтора місяці в Пісках, відбув одну ротацію, не хотів від'їжджати, але попросили відпочити. Потім ще приїхав.

- Коли ж батьків повідомили, де ви?

- Вже будучи в Пісках, списався у соцмережах з татом наприкінці грудня.В окремих місцях там був інтернет (через телефон), телефонувати безпосередньо не ризикнув. Папа відразу відповів - запитав чи здоровий я, як справи і, звичайно, попросив повертатися... Вони мене довго розшукували, звичайно. Я батькам розповів, де я, заспокоїв, що все гаразд - живий та здоровий. Говорив, що знаходжуся в Пісках, але не говорив, в якому батальйоні. Ми переписувалися.

Потім, коли будучи на ротації, гуляв у Києві на Майдані зі своїми товаришами по службі, мене зустрів друг і зрозумів по моєму шеврону, в якому батальйоні служу. Під час ротації я жив не удома, а в штаб-квартирі батальйону. Додому дуже хотілося зайти, але побоювався, що тоді я назад в Піски не зможу повернутися, батьки вже не відпустять. У відпустці був близько двох тижнів.

Друг, який мене в Києві побачив, хоча й не одразу, але згодом все ж розповів батькам, в якому я служу батальйоні. Розповів саме за день до того, як мене поранило. Вже тоді, коли я повернувся у Піски. І батьки починають заглиблюватися в пошуки, вже знаходять людину з мого батальйону, яка знає мене, разом зі мною воює. Вони говорять йому, скільки мені років, пересилають фотографію мого паспорта на доказ мого віку. І мене збираються вже відправляти назад в Київ. А наступного дня, це було 4 лютого, мене поранило.

- Як вас поранило?

- Уламком від снаряда самохідної артустановки (САУ) калібру 152 мм. У нас в Пісках поруч був ще один добровольчий батальйон, і я пішов до знайомого туди. А там почався обстріл. Перший снаряд прилетів, я побачив, що земля вгору піднімалася на тому місці, де впав снаряд, прикрив голову, а потім згадав, що ці снаряди одразу мінімум по три падають, і мені потрібно б бігти і спуститися у підвал. Потім прилетів другий снаряд і впав позаду мене, а вже третій розірвався переді мною. Мені метра не вистачило, щоб добігти до кута, а за рогом вже був спуск у підвал...

Спочатку мене оглушило, я нічого не чув, тільки гуділо у вухах. Впав, але свідомість не втратив. Подумав, що просто ногу підвернув, потім тільки відчув біль. Уламок, як потім виявилось, увійшов між пальцями лівої ноги і вийшов через п'яту, ударив в кістку, змістив майже на 2 см і подрібнив її.

Потім почався пекельний біль. Мені відразу вкололи протишокове і знеболююче. Медик там був, у кожному батальйоні є свій стаціонарний медик. Потім по рації викликали лікарів, які швидко замотали ногу, обробили і повезли в якесь сусіднє село, далі - у Красноармійськ. У Красноарміську, у міськлікарні, поклали в рану бинти і наклали гіпс, оскільки зламана була кістка. А 5 лютого вже на вертольоті перевезли у Дніпропетровськ, в лікарню ім. Мечникова. Там мені відразу ж зняли гіпс, тому що сказали, що не можна, там - зараження. Зробили знімки, дорізали те, що потрібно було дорізати і вилікували мені анаеробну флегмону (газову гангрену). У Дніпропетровську я пробув з 5 по 23 лютого.

Там мене і розкололи, що мені тільки 17 років у січні виповнилося. Я саме тоді лежав після операції у реанімації під крапельницями. Прокинувся реально на пару хвилин після анестезії і сильно хотів ще спати, але лікар не давав мені спати, увесь час запитував номер телефону домашнього, або мобільного батьків, або яких-небудь родичів. Я не давав, говорив, що повнолітній і навіщо родичі, але потім, мабуть після анестезії, виявився "зговірливим" і сказав номер телефону тата.

Лікар "скористався" моїм станом, дізнався телефон і зателефонував батькові. Звичайно, тато одразу приїхав до мене у Дніпропетровськ. Коли прокинувся, відразу побачив тата.

- Яка була реакція у тата?

- Ну як... У нього було здивування, звичайно. Обійняв мене, ми поговорили. Усе вирішилося нормально (посміхається).

- Після Дніпропетровська куди вас направили?

- Перевели у клінічну лікарню у Феофанію. Вже з Феофанії була можливість, і я два-три рази приїжджав додому, бачив усіх і навіть маленьку сестричку. Там я місяць пролікувався з 23 лютого по 31 березня. А 1 квітня приїхав в санаторій у Трускавець. Тут я відпочиваю, мені добре, хоча вже і додому хочеться, якщо чесно.

Перші три основні операції мені зробили у Дніпропетровську, а у Феофанії вже наклали вторинні шви, трохи рану зшили... Тобто, ще дві операції зробили. Наскільки я знаю, на майбутній операції мені кістку збиратимуть і ставитимуть титанову сітку, щоб закріпити. Мені сказали, що лікарі постараються максимально відновити функцію стопи...

Тут у Трускавці волонтери нами займаються. Доктор-волонтер Галина Шиманська нас і в гори возила, і на концерт, куди тільки не возила, показала весь Трускавець, Карпати. Дуже вдячний їй.

- Статус учасника АТО вам дали, з цим усе нормально?

- У мене в усіх документах у медустановах було написано, що я боєць АТО. Поранення отримане в зоні АТО під час мінометного обстрілу. У усіх довідках написано. Але як там далі із статусом, не знаю...

- Друзів нових на війні знайшли? Як вам взагалі було на передовій у 16 років, адже там смерть, поранення?

- Я там з усіма бійцями подружився. Але... на війні усе буває. Поки я був в Пісках, у батальйоні було двоє загиблих. Одного з них я непогано знав, був на одній точці з ним, а потім перейшов на іншу точку. І буквально через тиждень його убили. На точку напала диверсійно-розвідувальна група (ДРГ) супротивника...

Взагалі диверсанти зазвичай йдуть по п'ять осіб, попереду - людини три місцеві "ополченці", а ззаду вже йдуть специ, тобто, російські військові. По спецах відразу видно, що вони навчені, навіть по тому, як вони тримають автомат. Під час нападу на одну з наших точок вдалося одного з диверсійної групи поранити і узяти в полон, він з перших трьох, хто йшов в напад, виявився наркоман-наркоманом....

Взагалі перші троє з ДРГ зазвичай стріляють неточно, абияк, а двоє, які йдуть позаду, б'ють прицільно і кожна куля йде у свою ціль. Тоді наших троє загинули на місці, а ще один помер у машині, коли його везли в лікарню і двоє були поранені.

- А як із страхом на війні?

- У всіх є страх, але усі навчилися його придушувати, розуміючи, що потрібно зосереджуватися на ділі, уміти адекватно оцінювати ситуацію... Пригнічення страху - це суттєво на війні.

- Чого нашим бійцям, можливо, не вистачає на фронті?

- Бракує зброї, техніки. Але, в принципі, волонтери нас підтримували. Коли б не волонтери... Усе тримається на них! Добровольчі загони - на волонтерах. А ворог наш озброєний добре і усім, чим тільки можна. Одна снайперська гвинтівка їхня чого варта! У них великокаліберні - 12,7 мм снайперські гвинтівки, вони спокійно б'ють з двох кілометрів. Прилітали до нас їхні кулі від снайперів, ми їх бачили... А у нас у снайперської гвинтівки калібр 7,62 мм. Убійна сила різна... І артилерії у них багато. Гаубиці  протитанкові взагалі підступна штука - ти в принципі не чуєш, що вона стріляє і не чуєш, як долітає, тільки чуєш вже вибух... Ну і зброя у нас стара. Ось у мене був автомат Калашникова 1988 року виготовлення.

- Багато обстрілів довелося пережити?

- Багато. За усе моє перебування там максимум тиждень снаряди практично не літали - тільки стрілкову зброю чули, а снаряди не дуже. А бувало, поки дійдеш від підвалу, де основне укриття, до точки - мінімум штук 20 снарядів впаде...

- А перемир'я дотримувалося?

- Перші два-три дні від його початку ми більш-менш перебували у перемир'ї. Але під час початку цього "перемир'я" супротивникові завозять з Росії нібито гуманітарну допомогу і починаються веселощі... Прилітають і мінометні міни, і "Гради", буває, стріляють з двох боків перехресним вогнем по наших позиціях. Іноді думаєш, коли "твоя" міна прилетить і чи прилетить вона сьогодні або завтра...

- Який настрій у бійців на лінії фронту?

- Усі добровольчі батальйони тримаються на вірі і на згуртованості. Якби їх держава не чіпала, а тільки забезпечувала, ми би вже до російського кордону дійшли. Добровольці готові воювати за свою землю, їм тільки дай наказ, зачистять усе.

У батальйонах люди, звичайно, чекають наказу йти вперед і звільняти окуповану територію України. Просто потрібно по лінії фронту дати наказ і зачистити до державного кордону. Бажання у усіх є перемогти і відкинути окупантів в Росію. І мирно жити далі зі своїми сім'ями.

А воюють у нас з різних регіонів України і навіть з Донецька, місцеві  жителі з Донбасу, які захищають свою землю.

- Що робитимете далі?

- Хочу у буквальному розумінні встати на ноги - це як мінімум. Набридло ходити на одній нозі, хочу на двох спокійно пройтися. Мені говорять, що я влітку встану на ноги. І це прекрасно.

- Як до вас ставилися товариші по службі? Як поставилися лікарі?

- Я там, можна сказати, був сином полку. А лікарі взагалі - як до рідного ставилися. Я з усіма міг спокійно поговорити, посміятися, пожартувати.

- Вже як у фронтовика, яке у вас передчуття, як розвиватиметься ситуація?

- Почекайте, ось коли ще більше потеплішає і, як мінімум, ще краще усе підсохне, щоб танки нормально їздити могли, коли позеленіє усе, легше буде маскуватися тому ж снайперу, і почнуться активні бойові дії. Думаю, почнеться з боку супротивника серйозний наступ. Але наші готові битися...

Я думаю, потрібні розумні рішення держави. У нас Порошенко занадто добрий. Серед місцевого населення в зоні АТО все-таки більшість за Україну. І вони нам там навіть морально допомагають. Але усе тримається на волонтерах.

- Не шкодуєте, що вирішили піти на війну?

- Ні, не шкодую. Навіть попри те, що мене поранило. Живий, і добре. Я пішов на війну, тому що я патріот своєї країни, пішов захищати свою Батьківщину, свою сім'ю. Це перший і головний сенс.

Зла на людей Донбасу у мене немає, тому що я розумію, що люди самі нічого не могли зробити проти "зелених чоловічків" з автоматами. Прийшли люди зі зброєю, що могло зробити мирне населення? Що може зробити беззбройна людина проти озброєної?

- Цікаво, які книги любите, які фільми?

- Книги - фантастика, а фільми - і фантастика, і "жахи", пригоди і бойовики. Улюблений герой, мабуть, Гаррі Поттер, і книги про нього, і фільми. Ще з дитинства полюбив, і коли я читаю книгу, фантазую і відчуваю, що живу його життям. Неначе я стаю Гаррі Поттером, і у мене є чарівна паличка... Напевно, це до певного часу. Але поки що він мені дуже подобається, хоч я і подорослішав. Це мені цікаво.

- Що дала ця участь у війні?

- Життєвий досвід. Я став дорослішою людиною. Мені навіть говорять, що моє мислення не на 17 років, моє мислення на 20 років як мінімум (посміхається). Я вже не такий, як усі 17-річні мої ровесники, у мене вже інші пріоритети і інші цінності в житті. І назад на фронт хочу сильно. І якби була можливість повернутися знову у батальйон, я б повернувся.

16-річний захисник села Піски: улюблений герой Гаррі Поттер, а мрія - прогнати окупантів