Голова Запорізької «Свободи» - звільнений з полону.

НЕЗЛАМНИЙ ЗАПОРОЖЕЦЬ ТИМУР КНИШ - НА СВОБОДІ !

Легіон Свободи

Тимур Книш щойно вийшов з полону. Півроку у донецькому СБУ на ньому не позначилися зрозумілою у таких випадках зневірою, втомою, бажанням все кинути. Він став ще затятіший. Ворог це знав, тому ідейного Тимура тримав до останнього. Не хотів обмінювати його навіть на 4 ватажків «ДНР». Йому обіцяли, що 20 років проведе у полоні… або вибереться на волю у лавах проросійських банд. На днях голова Запорізької «Свободи» повернеться у рідне місто. Рік тому йому разом із когортою завзятих вдалося відірвати Запоріжжя від сепаратистської перспективи. Зараз над містом знову збираються хмари. Боротьба Тимура триває. І він зробить все, щоби Україна не повторила шлях УНР.
Заступник командира однієї із рот батальйону «Донбас» свободівець Тимур Книш розповів нам про те як потрапив в полон під Іловайськом за день до того, як мав відбути додому на ротацію:
«Під Іловайськом була повна здача. Колону, в якій було дуже багато поранених, розстріляли. Мій підрозділ дав непоганий бій. Мінімальними силами попалили їм 6 одиниць бронетехніки. А потім вони почали звужувати вилку і гасили нас з різних боків. Це тривало 2 дні. Як би там не було – нам вдалося зберегти життя 111 людей, хай з них і 2 зрадника. Я відчував відповідальність за своїх хлопців, адже сформував боєздатний підрозділ. Їхні життя – це для мене найдорожче. Ніби навмисне, я перед від’їздом на схід бачився із Мирославом Симчичем, коли він приїздив у Запоріжжя. Виходить, моя доля співпала з його долею – адже ми обидва були командирами, обидва були ув’язнені.
Нас гнали 10 кілометрів, як худобу. А тоді оточили, посадили в полі, де не було ні укриття від сонця, ні їжі, ні пиття. Раптом військові розвернулися й поїхали, а на їхнє місце до нас приїхали бандюгани. І почалося «хто не скаче – той москаль».
У донецькому СБУ коли дізналися, що зі «Свободи», віддали «Беркуту». Били розумно. І Майдан згадували, і всю нашу діяльність. Найгірше було перші 2-3 місяці. Тоді найбільше знущалися. Ситуація трохи змінилася після візиту литовської спостерігачки ОБСЄ. Почалися певні послаблення. Вочевидь, їм нагадали про конвенцію ведення війни.
Зміг дати знати, що живий лише за 2 місяці. Згадав номер матері і один із охоронців дав свій телефон, я встиг сказати два слова.
Треба усвідомлювати, що проти нас іде дуже ідейний ворог. Вони використовують пропаганду завжди і всюди. Нас регулярно водили на промивку мізків, де «політрук» втовкмачував про «русскій мір», спільну боротьбу з буржуями і безглуздість війни.
Коли ми йшли на обмін, один із їхніх полонених волав на камери про те, що з ним погано поводилися – ось він іде по морозу босий. Нас відвозили тим же автобусом, що їх привезли. Під сидінням я знайшов новісінькі теплі берці того «постраждалого». У мене таких не було.
А останні пару місяців нас вочевидь показово почали відгодовувати. Давали те саме, що й вони самі їли. Хоча на початку хлопці втрачали свідомість від голоду й знесилення. Давали одну 450-грамову хлібину на 10-12 чоловік і черпак каші без солі. До нас ставилися, як до «каратєлєй, які їдять дітей».
Ми жили в бомбосховищі. Небо бачили у кращому разі 2 рази на день, коли виводили в туалет. Усі з «Донбасу» були разом – 111 людей в одному підвалі. Двері відчинялися «штурвалом». Цей звук, коли він обертався, у моїй свідомості ще довго лунатиме. Спали по 3-4 на нарах. Кому не вистачало місця – спали на підлозі. Але українець – така людина, яка завжди виживе. У нас був самовар, тостер. Стягували потроху якісь дошки, з яких робили меблі. Змайстрували собі радіо. Так часом могли слухати їхні новини. Це теж особливе мистецтво. 3 хвилини інформатики, звісно під ідеологічним соусом і півгодини коментарів з приводу – до наступного випуску новин. Ніхто з нас категорично не пішов на викопування окопів.
Із нас хотіли зробити показушний взвод «ДНР». Не вийшло. Лише двоє зламалися.
Хлопців прокачували щодня, а мене не викликали. Кричали «убєрітє ету ідєйную сволач»! А то була би філія «Свободи» в «ДНР».
Багато місцевих завербували під гасло боротьби проти олігархів. Я з ними перетинався в СБУ. Дехто як розібрався що до чого – звільнився. Багато хто був би не проти «дьорнуть» з «ДНР». На сході програли там ідеологічну війну. За 23 роки України там не збудували.
Ми швидко вловили тенденцію. Як тільки приїжджають їхні журналісти – значить буде обстріл зупинки, тролейбусу, чи багатоповерхівок. Вони це знімають і видають за звірства української армії...
Поки не від’їхали кілометрів десять від місця обміну, я не вірив, що вже на волі. Але за весь час жодного разу не сумнівався в своїх побратимах, як би мене не намагалися переконати у тому, що про мене всі забули. Я знав, що за мене йде боротьба.»