Главная > --- > Крах «вєлікого наслєдія», або НЕ ЇМ, БЛ@ДЯМ УЧИТИ…

Крах «вєлікого наслєдія», або НЕ ЇМ, БЛ@ДЯМ УЧИТИ…


30-05-2018. Разместил: Admin

Крах «вєлікого наслєдія», або НЕ ЇМ, БЛ@ДЯМ УЧИТИ…


Одночасно зі збройною агресією, «руцкій мір» в рази збільшив атаки на українські мову та загалом на всю українську культуру. Не маючи нічого ні в серці, ні в душі,  ні якогось культурного спадку за пазухою, нащадки вбивць, крадіїв і загарбників чужого, страшенно нервуються від того, що старанно вибудувана ними брехня про «вєлікоє русскоє наслєдіє» мало не щодня розсипається на часточки і буквально тане на очах як сніг під весняним сонцем перемін.

Залізна завіса, що була вибудувана в СеРеСеРі катами і вбивцями, на довгий час відокремила українців і інші підкорені народи  від світового культурного надбання, а чекістам і партєйцам дала всі можливості жахливим кривавим терором, геноцидом і голодоморами  виховати штучне рабське суспільство, назване «савецкім  чєлавєком».

Кривавий «руцкій мір», що створювався на вбивстві мільйонів, стражданнях,  крові і грабунку, так і не навчився нічого створювати самостійно, а свої «культурні надбання» так само вибудував виключно на примітивному плагіаті і суцільній брехні. Пихаті нащадки «вєлікого руцкава наслєдія миравой культури», що не мають багатьох тоненьких корінців, проникаючих у величезний пласт світового культурного надбання, раптом почав руйнуватися від найменших подихів правди.

Продовжуючи ще волати про «русскіє» таланти і їх «духовниє скрєпи», апологетам «руцкава міра» все важче і важче без матюків посилатися на своїх кумирів, бо їхні «культурні стовпи» як Пушкін і Булгаков виявилися лише дешевими плагіаторами.

Ось тому і так нервуються та репетують про «ущємлєнія руцкіх» всі «руцкагаварящіє» совки, намагаючись збройною та інформаційною війною хоч якось затримати своє  падіння з кривавого трону і свою остаточну руйнацію. Вони ще дрейфують на швидко танучій кризі «руцкава наслєдія» і голосно волають від жаху, розуміючи свою безпорадність і безнадію.

Про це та інше самокритично і аргументовано

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Юрій Винничук :

Не нам, бл@дям

Ми ще довго будемо вихаркувати з себе русскій мір разом із совком. Можливо, доти, доки не мине сорок біблійних років від часу неволі, а може, на років десять довше, бо все десятиліття 90-тих – це була суцільна стагнація як культурна, так і економічна. Буйним цвітом розквітав олігархат, але не було українських книжок, українських фільмів, українського телебачення.

Кучма, який, будучи депутатом, писався в паспорті «русскім», уже йдучи на президента, різко поміняв національність. Але при цьому не перестав бути кондовим русскім мужичком з усіма атрибутами середньостатичного жителя Клязьми чи Рязані – з оцими усіченими кінцівками слів, з сентиментальними підспівками у Кобзона і Яна Табачніка, з томним умілєнієм на адресу Євтушенка.

 Авжеж, совок був його молодістю. Що тут дивуватися? І я навіть не дивуюся тому шквалу негативу, який вихлюпнувся на адресу В. В'ятровича, аж до намагання поставити йому діагноз і вжитого в пориві пристрасті істеричного вигуку «нє ім, блядям, учіть нас родіну любіть» (Боря Філатов).

Про яку саме родіну мова йшла, важко здогадатися.

Я це розумію так, що не нам, блядям, дозволено вказувати їм, русскім людям (не має тут значення справжнє етнічне походження), що слухати і ким захоплюватися!

Та з цим ніхто й не сперечається. Бо ж Богу-душу-винний В'ятрович навіть не намагався щось вказувати чи боронити і не закликав до якихось дій. Всього тільки й сказано було про мацаки «русского міра». Які пролазять нам в душу, незважаючи на всі війни, на пам'ять про Голодомор і Сандармох. Ми з цими совковими присосками живем і ще будемо якийсь час жити. Доки останній з вас, нє-блядєй, не помре.

Бо вже ні наші, ні ваші діти, а понадто онуки не розділяють усіх цих совкових захоплень. Сьогоднішні підлітки вже навіть не хочуть читати Майн Ріда, Купера, Жуля Верна, Веллса та інших кумирів нашого дитинства, за якими ми полювали. У них інші вподобання. 

І тут не йдеться про те, що Висоцький поганий. Що ж, я теж його слухав свого часу, але вже давно не слухаю, як тільки з'явилася в мене антена на Польщу, і я побачив інший світ. Чому мені російський шансоньє мав би бути ближчим за польського чи французького? Тим, що співав про наші болячки?

Звісно, ви собі можете скільки завгодно пишатися своїми кумирами. Бо ви, вважаючи себе українцями, не перестали бути росіянами. Ви щасливі, бо у вас були Висоцький, Окуджава, Ґаліч і т. д. А от наших співаків та композиторів ви повбивали, починаючи з М. Леонтовича і закінчуючи Ігорем Білозором.

Ви можете скільки завгодно боготворити Булгакова, який ненавидів нас, аборигенів цієї землі. Бо в той час, як він собі міг вільно творити, писати те, що йому хотілося, українські письменники його рівня вже лежали у вічній мерзлоті. 

За Пєрєстройки російські письменники пачками почали витягати з легендарних шухляд написані ними твори. Шухляди українських письменників, за окремими винятками (Борис Антоненко-Давидович), були порожніми. Бо та свобода, яка височайше була дозволена в Москві, не була дозволена в Києві чи Львові. Лише шухляди тих, хто так і не пробився за совка зі своїми творами і не належав до Спілки письменників, були повними.

Великий дисидент Висоцький їздив собі по світах, харчувався з партійних розподільників, жив від пуза. Самі кагебісти й партійні бонзи ним захоплювалися. Це був їхній кумир, якого вони дозволили плебеям. Наші барди в той час могли збиратися лише по хатах і в дуже вузькому колі щось подібне співати.

А які країни відвідав Володимир Івасюк?

Не нам, блядям, звісно, про це говорити.

Вам начхати на те, що Булгаков зневажав українців. І в жодній країні, яка себе поважає, ніхто б не дозволив ставити пам'ятник чи відкривати музей своєму ворогові.

Але не нам, блядям, учити вас «родіну любіть».

Бо вона, очевидно, в нас різна. 

Я ніколи Булгаковим не захоплювався з тієї простої причини, що мав значно ширші читацькі обрії, аніж ті, хто читали лише українською та російською. Я ж і такі, як я (Микола Рябчук, Олег Лишега, Грицько Чубай), читали ще й польською, чеською і словацькою, нам були відкриті модерні письменники всього світу. Ще заки окремі з них з'явилися російською, ми вже їх прочитали.

То що для мене Булгаков? 

Колись Інна Богословська, яка має свою думку про все на світі, на шоу Шустера розповіла, що Україна перед світом може гордитися двома іменами: Булгаковим і Малевичем. Правда, з більшим успіхом можна було назвати Джозефа Конрада та Шмуеля Агнона (нобелівського лауреата), куди відоміших на Заході, ніж Булгаков, якого ніхто там не має за першорядного письменника. Причина та, що людина, начитана у світовій літературі, легко побачить усю вторинність роману «Майстер і Маргарита». 

Чому француз має захоплюватися Булгаковим, якщо багато образів і сюжетних ходів той запозичив із роману П'єра Мак Орлана «Нічна Маргарита», виданого у Москві в 1927 р.? Головні герої тут професор Георг Фауст, що продав душу дияволу (таємничому Леону, який, звісна річ, накульгує) і завдяки цьому перетворився на молодика, та руда красуня Маргарита. Спаде на думку французові й роман Александра Дюма «Жозеф Бальзамо».

Американець, читаючи Булгакова, відразу згадає «Таємничого незнайомця» (1898) Марка Твена, особливо бал і спільні філософські ідеї. Німецькомовний читач помітить безліч ремінісценцій з роману Густава Майрінка «Ангел Західного вікна», а хтось іще начитаніший буде просто ошелешений дивовижними збігами з «Пригодами авантюриста Гуго фон Габеніхта» класика угорської літератури Мора Йокаї (1825-1904). Тут маємо і теологічні дискусії, схожі на ті, що велись на Патріарших, і версію про те, що Ісус був містифікатором, а справжнє його ім’я Йошуа Бен Ганоцрі, тут і бал у Сатани, і відрізані задля розваги голови, і зникаючі гроші, і жінка на кабані, і польоти відьом. 

Одне слово, з Булгаковим проблема. Зрештою, як і з Пушкіним, якого французи не сприймають, вважаючи звичайним епігоном французької поезії. Чимало класичних віршів Пушкіна, у тому числі «Письмо Татьяны» – це переспіви з французької. 

Але що нам заграниця? Наші дітки й так не будуть вивчати Еваріста Парні чи Андре Шеньє, яких переспівував Пушкін. Вони будуть вивчати вірші, де Анна Керн – ах! «мимолетное виденье», «гений чистой красоты», але ніколи не дізнаються про лист, в якому поет згадує мадам Керн, «которую с помощию Божьей я на днях поёб».

Бо не нам, блядям.

28.01.2018»

P.S.  ФСБешний Вятрович ніяк не може бути моїм кумиром. Проте пан Винничук  самокритично, з легкою іронією або вбивчим сарказмом надзвичайно красиво і аргументовано спіймав кумирів «руцкава міра»  на елементарному плагіаті і дав гідну відповідь гопніку Філатову та усім постсовкам і манкуртам, які  до гробової дошки будуть плакати за расєйськими «стовпами» плагіату і блатним «шансоном», але рідну мову так і не вчитимуть.

Однозначно лише одне – не москалям  учити нас  яку Вітчизну нам любити.

Джерело: Юрій Винничук  Не нам, бл@дям

Станіслав Стеценко  / Mahno.info / Україна


Вернуться назад