Їх називали бандитами. Вони ВВАЖАЛИ СЕБЕ РЕВОЛЮЦІОНЕРАМИ

Їх називали бандитами. Вони ВВАЖАЛИ СЕБЕ РЕВОЛЮЦІОНЕРАМИ

1 травня 1907 року зібралося нас одинадцятеро. Петро Онищенко каже: «Хлопці, давайте сфотографуємося для пам’яті, а то помремо чи загинемо, й ніхто не знатиме про нас. То хай рідні чи діти згадають про нас.» Ідея всім сподобалася, і ми, хто в чому був одягнений, пішли до фотографа Мєлєшкова (прізвище фотографа було Євінзон, а фотоательє містилося в будинку Мєлешкова)  –  він у нас був один в Гуляй-Полі. Ось хто на цьому знімкові: сидять зліва направо –  Нестор Махно, я (Вольдемар Антоні), Петро Онищенко, Єгор Бондаренко, Іван Левадний. Стоять: Пилип Крат, Лука Кравченко, Іван Шевченко, Прокіп Семенюта, Лука Коростильов, Назар Зуйченко. Ще близько 30 товаришів не знялися з нами, на жаль. А перевішано чоловік 16-18. А брати Семенюти – Олександр і Прокіп –  застрелилися.  

Про те, як зростав Нестор Махно і як формувалась і гартувалася його бунтарська вдача, згадує Вольдемар Антоні, людина з історії:

«У 1903 році загальні політичні страйки охопили південь Росії. Страйкував і наш завод в Катеринославі. В місті солдати тричі розстрілювали робітничий мітинг, залишилося тоді на землі 53 трупи й 250-300 поранених. Ми оголосили страйк, попрямували на машинобудівний завод, припинили там роботу. Потім разом з машинобудівниками прорвалися через  поліційний заслон на листопрокатний завод Шодуара. Тепер уже три заводи –  усі разом рушили на лісопильню й там припинили роботу.

На другий день усі вийшли на площу на мітинг. Виступали, критикували царські порядки. Раптом з’явився ісправник з кінною поліцією та солдатами. Запитав, чого ми хочемо. Наш оратор присів, щоб не бути мішенню, й почав:

–  Вимагаємо 8-годинного робочого дня, свободи слова, прямого й рівного голосування.

Ісправник запитав:

–  А ще чого ?

–  Геть самодержавство !

Ісправник дав знак рукою… І почалося…

Несподівано нас затисли з одного боку солдати, з другого –  кінна поліція. Пустили в хід приклади, нагаї, кінські копита, і так стисли натовп, що я опинився поверх людей і впав за палісадник лицем униз, а ноги застряли в палісаднику. На мене падали і стрибали люди й затоптали мені груди так, що я потім одинадцять місяців кашляв кров’ю.

Після придушення страйку я перебрався з Катеринослава до Поліг, став токарем в залізничному депо, організував тут гурток своїх однодумців, вів пропаганду проти царя й капіталістів.

Потім настав 1905 рік, повсюдні страйки у жовтні, в грудні. Зброї не було – і ми, токарі, виготовляли в депо гранати з чавунних труб. Роззброєні страйкарями жандарми ходили по цехам і фіксували, хто що робив. Тому,  коли каральний загін донських козаків прийшов у Пологи, нас заарештували. Від дверей механічного цеху до вагонів, у які нас мали посадити, в два ряди вистроїлись козаки. Ми йшли між ними –  а вони били нас кулаками в обличчя й потилицю, прикладами в спини, дулами в боки. А коли ми підійшли до вагону, вхід заступили й почався відбій назад.

Потім козаки утворили коло, й все це нагадувало гру в «кішки-мишки». Але то була жахлива гра. Нас ганяли, штрикали дулами, прикладами збивали з ніг і токмачили ногами, футболили на всі боки. Нарешті загнали у вагон  і повезли нас до Бердянська у в’язницю. За три місяці звільнили, але не перестали переслідувати. Тому я втік до Москви, працював там на заводі Шмейля. Ходив на заняття пропагандистського гуртка, де уроки давав Бонч-Бруєвич, товариші  обрали мене в заводський робітничий комітет. Коли організував на заводі страйк, викликали до поліційного околодку й звеліли за 48 годин забиратися з Москви, бо відправлять на батьківщину по етапу.

В 1906 році я повернувся до свого Гуляй-Поля, влаштувався на завод Кригера. Тут були мої шкільні товариші, друзі, тут мене знали – я ж бо з тринадцяти років працював на цьому заводі. Я потрапив у свою стихію. Тому легко реалізував свій пропагандистський досвід, який напрацював у катеринославському гуртку та в Москві на заводі Шмейля.

На той час до Гуляй-Поля повернувся з армії Олександр Семенюта і намагався створити тут бунтарську групу. Він був старший від усіх нас, 1883 року народження, «чорнопрапорних» ідей набрався в армії, в Одесі, де служив, там же вступив до анархістської організації.

Навколо нас з Олександром Семенютою утворилася досить велика група. В неї входило 50 активних членів, а кожен з них мав зв’язок ще з чотирма-п’ятьма , яких ми називали «масовиками», тобто такими, що підтримували нас. Активні члени ходили на завдання, називалися «бойовиками».

Майже щодня, коли я не був у від’їзді, ми збиралися у Вані Левадного чи в Івана Шевченка. Я розповідав про Бакуніна, Кропоткіна, ми намагалися вивчати їхні роботи, обговорювали публікації в газетах та тему дня, критикували столипінську орієнтацію на заможних власників.

Тепер, коли я запитую себе, чому ми обрали анархізм, то даю таку відповідь: ми вбачали в анархістській ідеї звільнення від нужденності, від гніту капіталу. Анархісти обіцяли комунізм на другий день після революції. Це було спокусливо. І спокусливо було не підкорятися ніякій владі.

Десь п’ятого серпня 1906 року ми на своєму засіданні вирішили, що назвемо свою групу «Спілка бідних хліборобів». Бо ж і ті робітники, що були серед нас, влилися в робітництво із селянських родин. Очолював групу Олександр Семенюта і я. Ми відчували себе чи не вершителями історії. Ми називали себе революціонерами,  нас називали бандитами. Так ми залишилися і в літературі, де пишуть про Махна, не надаючи серйозного значення нашій справі.

Що було нашою метою ? Перш за все ми пропагували ідею соціальної революції. Як ? Розповсюджували листівки, прокламації, як тоді казали. Писали ми з Олександром Семенютою, ми ж їздили до Катеринослава, Олександрівська, щоб віддрукувати їх. Потім придбали гектографа. З Катеринослава й Москви я привозив літературу, револьвери, динаміт. Все це потребувало грошей.

«Експропріація»  –  це було  не просто модне слово, а й дії, котрі породив і благословив час, нашпигований ідеями анархізму, наповнений ненавистю до чужого багатства, здобутого на експлуатації трудового люду. От ми й експропріювали –  забирали гроші, коштовності у багатих людей, щоб на ці кошти діставати літературу, зброю. Гектограф придбали з  першого «ексу»  –  так ми називали наші вилазки.

Збиралися по тридцять – сорок чоловік у піщаних кар’єрах, що біля городів Семенюти та Морозів. Піщани, як бачили сходку, посміювались: «Вже баптисти зібралися в  глинищі – моляться богу».

В хаті Семенютів друкували листівки. Вікна тоді завішували. Як закон, листівки розповсюджували щонеділі –  розклеювали ночами на заборах, воротах, стінах чи дверях будинків.

Сама Уляна щонеділі йшла в центр Гуляй-Поля на базар і несла в корзині під виглядом продуктів листівки. Непомітно розкидала їх під крамницями, запихала в брички приїжджих, бабам –  у кошолки.

Костянтин Кись в групі з 1906 року. Він роздав близько 40 брошур, наприклад «Що може дати Державна Дума для народу» та листівки, віддруковані на гектографі –  «Селяни, піднімайтеся, уже сонце зійшло!», складені Вольдемаром Антоні, в яких закликали селян йти на поміщиків і забирати їхнє добро.

                                                               Зі свідчення поліції Наума Альтгаузена

З вказівки начальника Катеринославського

губернського жандармського управління своєму

помічникові в Олександрівськ від 31.07.1908 р.

Предписываю Вам обратить внимание в селе Гуляй-Поле на местных деятелей по поводу  распространения прокламаций Екатеринославской организацией рабочих анархистов-комунистов под заглавием «К крестьянам».

Содержание прокламации «К крестьянам»:

Пусть в каждом селе, в каждой деревне создаются сознательные крестьянские  и вольные анархистские группы. Пусть каждый из вас, крестьяне, старается сплотить под знаменем революционной борьбы за всю землю и полную волю всех односельчан…

Олександр і Прокіп (Семенюти) приносили додому на просушування бомби –  такі завбільшки й жовті, як лимони. Сушили на горищі в себе і в сусідів. Здавалося, що поліція ні на крок не відступала від Олександра. Бувало вскочить поїсти –  жандарми вже тут. Добре, що хату пристосували для втечі: в конюшні були зроблені потаємні двері за хату і з погріба виведений підземний хід аж на город Семенюти Василя.

Якось вдосвіта наскочила поліція. Олександр уже встав і чистив револьвера, розіклавши частини його на лаві на ганчірці. Почувши поліцію, кинувся в погріб, а Уляна, не розгубившись, сіла на розібраний револьвер і так сиділа, поки поліція пішла. Листівки часто клали під подушки дітям, що спали на полу покотом.

На завдання, тобто «експропріації», ходили групами по 5 – 6 чоловік, звісно зі зброєю. Це правда, що обличчя намазували сажею, очі прикривали чорними окулярами або  паперовими масками. До експропріативних заходів вдавалися не часто –  раз на місяць чи й на пів року –  залежно від того, що мали, і якими були витрати на поїздки по літературу та придбання зброї.

«Вікно» за кордон, звідки ми привозили зброю, було у нас через Чернівці. Згодом ми вирішили, що бомби можемо відливати й самі –  у ливарному цеху на заводі Кернера, де працював Нестор Махно.

Нестор був хлопець не дурний, кмітливий, не визнавав нікого, навіть з поліцією в бійку вступав. У революційний рух Нестор почав втягуватися з п’ятнадцяти-шістнадцяти років. До «Спілки» так би мовити офіційно ми його довго не приймали – боялися, що ненароком викаже, не стримавшись, бо по юності полюбляв вихвалятися. Та одного разу, коли хлопці мали йти на завдання, Нестор заявив: «Хоч убийте мене, але піду з вами». Його взяли і відтоді вважали членом організації.

«Анархісти-комуністи атакували приватний капітал, щоб привчати робочий люд не поважати приватну власність. Гроші брали тільки на революційні потреби…

Треба знати й те, що поліція приписувала усі бандитські пограбування анархістам-комуністам з метою компрометації їх. Та втім – кого не називали бандитами ?»

                                                                      З листа В.Г.Антоні до Ф.І.Куща

У  1907 році в Гуляй-Полі була створена чорносотенна організація «Союз істінно русскіх людєй» імені архангела Гавріїла. Ці «істінно русскіє люді» закликали «Бєй жидов», зневажали «хохлов», «ляхов» за те, що вони  «нє істінниє». Утворення в нашому селі чорносотенного осередку відбивало ті процеси, що відбувалися в Росії. Очолював гуляйпільських «Архангелів»  –  поміщиків, багатіїв –  пристав Караченцев, а одним з найактивніших діячів цього богоугодного товариства проявив себе священник Дмитро Сахновський.

«Архангели» буквально тероризували гуляйпільців: ходили по дворах, влаштовували поголовний опит населення –  хто знає учасників революційного руху, щоб видати їх поліції.

Ми бачили, що скоро нас викриють, якщо не розігнати це зборище «істінно русскіх». Я написав друкованими літерами і відтиснув на гектографі прокламацію від нашої організації. Там були такі слова: «Архангели! Будемо боротися з вами вогнем зі зброєю!». Вони, зрозуміло, не звернули уваги і діяли ще активніше. Тоді почали діяти ми.

Читайте також: МАХНОВЩИНА  ПОСТІЙНА і БЕЗСМЕРТНА !

Першою у нашому списку на розправу одностайно виставили поміщицю Чорноглазову. Була вона найагресивніша серед наших чорносотенців, нещадна до «інородцев». На кожному кроці намагалася підкреслити свою «істінность», щоб бодай не згадали про її походження з Чорнооченків. Була вона, мабуть,  так само зла і мстива, як і багата. З неї ми і почали. Спалили маєток, розгромили охорону, взяли грошей для своєї організації. Тепер щоночі палали вогнища –  горіли маєтки поміщиків-чорносотенців.

Підпалили й хату багатого селянина, котрий носив на грудях жетон з зображенням архангела Гавріііїла, хизувався тим, що він в одному товаристві з приставом. Збіглися люди. Дивилися, та ніхто й рукою не поворухнув. Щоб допомогти.

– Люди добрі, та чого ж ви стоїте? Допоможіть! –  волав господар.

– Хай тобі архангел допомагає! –  відказали з натовпу. І коли потерпілий зірвав з грудей значок з архангелом і, проклинаючи, кинув у вогонь цю причину своєї біди, люди сказали: «А тепер допоможемо!» Й дружно кинулися тушити.

Після цього «Союза істінно русскіх людєй» не стало, його як водою змило. Ми перемогли!»

Далі буде ...

Джерело:  В.Яланський, Л.Верьовка – «НЕСТОР  і  ГАЛИНА».

Станіслав Стеценко  / Mahno.info / Україна