Початок Повстанської Армії: «Будь нашим Батьком !»

Початок Повстанської Армії: «Будь нашим Батьком !»

У Дібрівці (Великій Михайлівці) стояв у 1918 році штаб Батька Махна. Тепер у тому будинку краєзнавчий музей. А експонат –  телефонний апарат часів громадянської –  кажуть саме той, рурку якого тулив до вуха Махно чи Щусь.

Неподалік земства біліла хата Щуся –  першого повстанського ватажка Покровського району. Козацьке село Дібрівка, козацька земля –  то чи могли бути іншими гени ?  Чи могла не збунтуватися кров козацька проти поневолення ?

Козацька кров збунтувалася, наказала взяти в руки зброю –  Щусеві, братам Петренкам, молодим і літнім дібрівцям. А біля церкви, на майдані, після вдалого бою, щасливі перемогою дібрівці сказали Нестору Махну: «Будь нашим Батьком ! Тепер ти наш Батько !»

Слово «батько» для українців важить багато. Бо ж від батькового розуму й волі залежить доля родини. Тому й пошана до батька, тому й слово його –  закон. А вже кого батьком з-поміж себе народ охрестив –  то титул вищий від усіх звань, від усіх орденів.

У громадянську «батьків» було хоч греблю гати. І малих, і більших, і ще більших –  тішили чоловіки своє самолюбство, іменуючи себе батьками. Як реалізували  свої права й можливості –  то інша річ, те в пам’яті народу стерлося.

Саме тут,  у Дібрівці, Нестора Махна народ назвав Батьком. Дібрівка –  де селяни («людство» – казав на селян) надали йому титулу, який безсила надати жодна влада, жоден уряд.  Того титулу не купиш ні за які гроші.

Нестора Махна назвав Батьком народ –  селянство, за потоптані права якого Нестор відчайдушно боровся.

Тому й залишився він в історії свого народу як Батько. Жорстокий –  бо там де боротьба, для лагідності не завжди є місце. Добрий –  бо прагнув сотворити добро для трудящої людини. Справедливий –  бо мав надто загострене відчуття правдивого й ложного. Не завжди праведний – бо не було місця праведності в страшному вирі братовбивства в ім’я ідей, в які вірив і міг підтвердити це ціною власного життя.

Дібрівка –  село козацьке, засноване вихідцями з Запорозької Січі, де за часів Махна сходилися до дуба козаки на раду. Цей дуб біля села Дібрівка  знаменитий тим, що саме тут зустрілися й об'єдналися два повстанські загони – Махна й Щуся. А з об’єднання загонів народилася повстанська – махновська армія.

Для Галини Кузьменко, молодої Несторової дружини, це були перші дні в загоні й перший її рейд – все нове і незвичайне. Не остерігаючись, вночі увійшли в Дібрівку, бо розвідка з’ясувала, що в селі вже третій день немає окупантів.

Стали на околиці під лісом. По хатах не пішли ночувати, виставили сторожу, спали хто в копиці сіна, хто, як Нестор та Галина, в тачанках. Вранці позбігались дітлахи: «Партизани з Гуляй-Поля, усі на конях!» В них дізналися: «А наші в лісі! Щусь у наших командиром!»

Навперебивки розповідали, що ніякий німець їхніх партизанів не візьме, бо у них там в скелях є печера, куди ніхто ходу не знає, що є в лісі землянки – схованки такі, що скоро Щусь вижене і німців. І австрійців ! І мадярів !

Нестор розпорядився, щоб знайшли людей з села передати записку до Щуся: «Треба зустрітися. Махно»». Принесли відповідь: «Згоден. Біля дуба. Щусь». Уточнювати, біля якого дуба, не було потреби.

У ліс ми увійшли загоном, –  згадувала Галина Андріївна. Хлопці верхи, а я в тачанці сиділа. По дорозі до поляни з дубом, крони дерев спліталися над головами. Зупинилися неподалік поляни з зеленою-зеленою травою, де над усім –  над травою і навколишніми деревами, що зазолотились першими жовтими листочками, стояв темно-темно зелений і наче грізний могутній дуб.

Нестор наказав нам стояти тихо, а сам верхи поїхав до поляни. Нам здаля було видно гурт на поляні. Вгледівши нас, вони вишикувалися в каре. Нестор потім хвалив: «Молодці, знають як стати, щоб не випустити ворога».

Таких орлів побачив перед собою Нестор Махно, прибувши зі своїми відчайдухами на зустріч зі Щусем. Усі в австрійській чи гетьманській формі, озброєні до зубів. Десь на цій фотокартці є й брати Петренки-Платонови –  старший Петро, що стане відомим командиром у Повстанській армії, та молодший, який помре від ран після першого, знаменитого дібрівського бою. На жаль, немає вже людини, що поіменно назвала б хлопців з фотокартки, тому в архівах значаться всі разом: «загін махновців-повстанців».

Щуся не можливо не впізнати на всіх фотокартках: вродливий, кучерявий, завжди в центрі –  і на фото, і в житті. Про загін Феодосія Щуся – грозу поміщиків у Покровському районі, Нестор чув, самого Щуся трохи пам’ятав з часів «Спілки бідних хліборобів», потім зустрічався перед окупацією, коли формували батальйони самооборони.

Про невловимого Махна, що вже й австрійців вибив з Гуляй-Поля, гомоніла вся Катеринославщина.

І тепер дві слави, що набрали лету, два загони зустрілися.

Раптом бачимо: Нестор здиблює коня й розвертається назад, ніби на втечу. Він опісля розповідав: «Переді мною –  загін в австрійських та гайдамацьких строях. Думаю: «Капкан!»

Та зразу ж почули гучний голос:

–  Товаришу Махно, це я –  Щусь !

Нестор знову повертає коня. А від їхнього гурту йде до Нестора наш повстанець –  ми посилали на переговори до Щуся двох наших хлопців. Один повернувся з відповіддю, другого Щусь залишив заручником. Остерігався, раптом це провокація, раптом варта його виманює з лісу.

Нестор зіскочив з коня. Обнявся, розцілувався зі Щусем. Привітав хлопців Щусевих, нам махнув рукою, ми підступили до поляни. Я сиділа в тачанці. Тоді, на перших порах мого «махновського» життя приглядалася до всього, не встрявала, бо була лише молодою дружиною. То вже згодом визнали як члена загону, й «матінкою» називали…

Розмову Нестора й Щуся мені було чутно: перемовлялися, хто що робить, в яких місцях побували. Запитував Нестор, Щусь відповідав. Потім говорив Нестор. Довго. Я заслухалася. Тепер я розумію, що то були фрази ходові в ті часи –  про революцію, про права й волю трудящих, про палачів революції, на боротьбу з якими треба гуртувати народ.

Нестор так пристрасно промовляв, так вірив у це, що ті, хто слухав його, завжди переймалися довірою до нього. Про свій загін, про Щусів, про те, що на Україні партизанських груп чимало, а всі діють осібно, і виходить, що тільки скубуть ворога. А якщо не ховатися в лісах чи хуторах, а об’єднатися й діяти, то вже не будуть пальці руки, а кулак, не сотня-дві партизанів у кожному повіті, а армія в Україні. У ворога –  он яка армія. То чи здатні розрізнені загони протидіяти армії ? Вони можуть тільки наскоками діяти. А за ті наскоки хто розраховується з ворогом? Населення. Каральні загони не мають жалю. Проти армії треба виставляти армію. І тоді ми переможемо. Так казав Нестор.

Н.Махно: « Товариш Щусь низько нахилив голову й дивлячись додолу, довго ні слова не заперечував мені. Він лише зрідка поглядав на бійців свого загону й запитував їх, чи чують вони, що я кажу. І сам слухав мене. А потім, коли я в нього запитав, чи може заперечити мені, він хутко випрямився й посміхаючись, мов дитя, згріб мене у свої здоровенні обійми, вигукуючи:

– Так, так, я піду з тобою, товаришу Махно !

У загоні загукали:

– Слава ! Слава !

Ми всі –  я, Щусь, мої та його близькі друзі,  –  зразу ж провели маленьку нараду про виведення його загону з лісу в село і вирішили, не гаючи часу, зайнятися організацією дібрівських селян.            [ 1, кн. 3, с. 74]

Об’єднані щусівці й махновці вийшли з Дібрівського лісу в село. На майдані зібрався люд. Селяни раділи, що партизанської сили прибуло, просилися до загону. Жіноцтво поралося біля поранених, готувало вечерю –  з багатих дворів дали по вівці, не чекаючи, поки заберуть силою. Мітингували. Селяни ловили кожне Несторове слово:

– Проти німців, австріяків, гетьмана та гетьманщини ми піднімемо такий бунт, якого ще світ не бачив ! І ми їх переможемо ! Але не забувайте, що на Україну  позирають вже отамани Білого Дону та добровольчої армії генерала Денікіна. Їхній шлях –  на Москву, на відновлення російського самодержавства, і це –  найзапекліші наші вороги. Зараз нашими правами і життями розпоряджаються німецько-австрійські палачі, а на черзі –  ще лютіший ворог. Ні цим,  ні тим не повинно бути пощади !

Дібрівці чи не всі ладні були йти в партизани. Жінки просили записати їх теж до загону. Потім народ розійшовся по домівках. Махнових хлопців забрали на ночівлю по хатах.

На ранок церковний майдан запрудили місцеві селяни та прийшлі з інших сіл. Одні йшли, щоб записатися до загону, інші –  щоб одержати зброю й самотужки боронитися. За два дні мітингів, бесід з селянами, загін налічував півтори тисячі чоловік, проте зброї вистачило на 300-350. Тих, у кого не було зброї, просто брали на облік.

Третьої ночі – тривога: «Австрійці наступають!» Вже попередньо видно було, що сили нерівні. З боєм відійшли повстанці до лісу, з боєм відбили прохід –  ворота в ліс. Чимало селян з родинами покидали свої оселі й пішли з загоном, боючись розправи.

Партизани вислали розвідку –  і вона принесла невтішні вісті: в селі майже батальйон австрійців, загін з поміщиків та німців-колоністів –  80-100 чоловік та понад сотню вояків з гетьманської варти. Сили нерівні. За якийсь час одержали нове повідомлення: «Ворог очікує підмогу, ось-ось надійде з сусіднього села. «І тоді…

– Помремо… – похнюпилися хлопці.

– Не помремо. Загинути – найпростіше, казав Нестор. – Прорвемося. Зараз. Поки ворог не стягнув сюди всі сили. Ми нападемо перші –  і знищимо його. І тільки так.

Щусь, сміливий, зухвалий завжди, тепер не бачив виходу. Йти на прорив –  безумство. Треба пересидіти в лісі, є добрі схованки, казав. Нестор скипів:

– Так за кого ми боремося – за себе чи за людство, товаришу Щусь ?

А прорватися практично неможливо було –  з такими силами і наявною зброєю. І справді, хто б вирвався з такого кола ?

Річка Вовча, що окаймовує ліс зі сходу й півдня, глибока. З її високого протилежного берега, зі скель, націлені австрійські гармати. З півночі, від річки до села, розтягнулася на три-чотири версти австрійська піхота. На західному узліссі –  на  протязі двох верст кінний загін губернської варти числом до двохсот шабель…

О.Чубенко:«Нас було тридцять шість чоловік, в центрі лісу, й ми не знали як вийти з кільця в поле. Що робити ? Залишатися тут, а чи поставити карту на прорив? Ми вагалися, а неподалік від нас вже було чутно голоси австрійського цепу і вартових. Протилежністю йому був Махно. Він виступив з промовою і закликав щусівців наслідувати гуляйпільців, котрі були прибічниками прориву.

Щусівці піддалися його впливу й закричали:

– Відтепер будь нашим батьком, веди, куди знаєш…

І Махно почав готувати прорив. Це було десятого жовтня. Ми,  як один, кинулися на дільницю вартових і прорвавши цеп, зайшли їм з тилу. В лісі здійнялася неймовірна стрілянина. Ми дісталися села й накинулися на кулемет і осідланих коней. Двадцять сім чоловік скочили на коней, а решта дев’ять, закинувши три кулемети на бричку, приготувалися до нового бою…

В центрі села був австрійський загін, що охороняв у церковній ограді заручників. Ми увірвалися на майдан й почали розстрілювати заскочених ворогів. Австрійці похитнулися і відступили на західну околицю села, віддавши нам центр. Відійшовши на західну та північну околиці, вони підпалили будівлі. Розстрілюючи селян, що бігли з центру на пожежу, вони не милували ні жінок, ні дітей. Більше як сорок два двори згоріло, а скільки було розстріляних, важко сказати.

Махно на майдані мітингував перед селянами, котрі, як і повстанці в лісі, кричали:

– Будь нашим батьком, звільни від гніту австріяків!»

У лаконічному описі тих подій учасник бою Олексій Чубенко не розповів про те, як Нестор чітко спланував операцію і сам з кількома товаришами, двома кулеметами прокрався городами, дворами до базару, як вони з-під базарних прилавків відкрили шалену кулеметну пальбу по ворожій варті. Як повстанські кулеметники загнали поміщицький загін у річку Вовчу, як дібрівські селяни –  чоловіки, жінки, зраділі перемозі партизан, вскакували з вилами, лопатами, рушницями навперейми втікачам, доганяли їх у полі й розправлялися з ворогом…

І тільки під вечір, як після невимовно важкої праці, зійшлися до центру села. Був мітинг як велике торжество.

– Батько Махно ! Ти наш Батько Махно !  –  гула площа. – Ми з тобою !

Так того жовтневого дня Нестора Махна двічі висвятили на Батька –  повстанці в лісі й жителі Дібрівки у центрі свого села, на церковній площі.

– Люди добрі, я такий самий селянин, як і ви, –  казав, а на очі навертали сльози. – Ми ж разом…

Не треба гадати, домислювати, як сприйняв Махно цей масовий вияв людських почуттів – бо є спомин самого Нестора Івановича про ту високу мить його життя. І є документи, підписані ним самим. Вони свідчать, що званням «Батько» він відтоді не розлучався: «Комбриг Батько Махно», «Командуючий армією Батько Махно»  –  так підписувався.

Н. Махно: «Лави наших збройних сил почали поповнюватися з неймовірною швидкістю. Притому, поповнювалися селянами, котрі ладні були кожної миті, якщо потрібно, полишити свій район і їхати з нами, куди завгодно, цілковито підкоряючись нашим організаційним  і бойовим умовам.

І тепер вже прикладене до мого прізвища слово «Батько» не сходило з вуст старих і малих селян, обивателів і революційних загонів. Мені особисто було й дивно й ніяково чути звернення до мене і селян, і повстанці, замість «товариш Махно»  – Батько Махно, а інколи – «товариш Батько Махно». Але епітет «Батько», поза моєю волею, прилип до мого прізвища, починаючи від дня подій в селі Велико-Михайлівка (Дібрівки).

Його передавали селяни, селянки й навіть діти з вуст в уста: в оселях, в родинах, на вулицях і зборах. Слово Батько-Махно стало єдиним нероздільним словом в устах селянської маси. З якоюсь особливою повагою й мало зрозумілою для мене любов’ю і гордістю воно передавалося селянами від села до села, по всій майже лівобережній Україні». [1, кн.3,с.92-93].

І вже під БАТЬКОВЕ крило зліталися хлопці-повстанці з Дібрівки, Успенівки, Шагарової, Туркенівки, Варварівки, Хвалибогівки, Санжарівки, Кінських Роздорів, Поліг, з ближніх повітів і сусідніх губерній, з півдня і сходу, з усього українського Лівобережжя.

У листопаді вісімнадцятого злетілося їх шість тисяч, в грудні вже зібралося десять тисяч. Крім загону Щуся, під Махнове крило, під його чорний, кольору українських чорноземів прапор стали зі своїми партизанськими загонами Василь Куриленко з Бердянського повіту та Віктор Білаш зі своїм новоспасівським загоном. Тепер це була армія. Повстанська. Махновська.

А Батька Махна вся південна Україна визнала як єдиного керівника українського селянського повстанського руху проти окупантів.

Україна спалахнула всеселянською любов’ю до махновців. Їх радо зустрічали –  «Махновці !» Їх годували, давали свіжих коней, фураж, брички, їм давали прихисток, а як треба, то й схованку.

Селяни були для повстанців не тільки годувальниками й захисниками, а й розвідниками –  самі попереджали махновців про небезпеку й охоче брали на себе розвідницькі функції.

Бої за боями, перемога за перемогою. Злітали в повітря військові склади, мости, залізничні комунікації. «Махновці !» Там розгромили австрійський штаб, там німецький батальйон, там мадярів вибили з села. «Махновці !»

Там перейнято готовий на відправку до Німеччини ешелон з українським добром, награбованим зайдами – взуттям, цукром, харчем – і як завжди Махно розпоряджається роздати те все селянам. І не просто повертає селянству відняте у них, він примушує їх осмислити події:

–  Гукніть новогупалівців, хай вийдуть до ешелону, подивляться, що в ньому. Взуття, цукор, варення, все що є, поділити в громадському порядку, поміж бідними в першу чергу. Та нехай думають, де взяли все це добро окупанти.

…Гасла повстання нами вже кинуті. Повстання нами організованих селян в багатьох селах вже почалося. Кров полилася, й полилася вона під нашим прапором і під впливом нашого гасла: жити вільно і будувати нове суспільне життя на засадах свободи, рівності та вільної праці або померти в боротьбі проти тих, хто заважає нам в досягненні цієї великої мети.      Нестор Махно

Ось розповідь гуляйпільця Шевченка Петра Йосиповича:

 «Одержавши повідомлення, що німці стоять на станції Синельникове, Махно привіз на станцію ешелон повстанців і зупинив поряд з німецьким. Повстанцям було наказано сидіти тихо і не висовуватися з вагонів. Коли німецькі вартові освоїлися з новоприбулим ешелоном, кілька повстанців тихцем вилізли з вагонів і під виглядом оглядачів вагонів підійшли до варти, без жодного звуку зняли її, а потім ускочили до німецьких вагонів і за кілька хвилин обеззброїли сонних німців.

Тут же стояв ще один залізничний состав, завантажений награбованим   німцями добром –  салом, маслом, яйцями, яблуками тощо. Махновці частину того роздали там, у Синельниковому, а частину направили в Гуляй-Поле. Старі гуляйпільці ще й досі згадують, як їли ті яблука.

Німцям, на їхню просьбу, дали по три гвинтівки на вагон і відпустили додому робити революцію».

У цей період своєї повстанської діяльності, як зазначив Петро Аршинов, Махно був не тільки організатором і вождем селянства, але такою ж мірою народним месником. За короткий період його першого партизанського виступу сотні поміщицьких гнізд було знищено, тисячі активних ворогів та гнобителів народу –  безжально розчавлено.

Його сміливий і рішучій спосіб дій, швидкість появи і зникнення, невловимість за різноманітних обставин перетворили його на легендарну особистість, оточену любов’ю та гордістю селян та страхом й зненавистю буржуазії. У його вчинках було, справді, багато легендарного, вчиненого його дивовижною сміливістю, його впертою волею, прозорливістю та здоровим мужицьким гумором.

Але цими властивостями особистість Махна не вичерпується.

Його бойовий дух, партизанські виступи першого періоду були лише початковими проявами величезного воєнного та організаторського таланту.

Джерело:  В.Яланський, Л.Верьовка – «НЕСТОР  і  ГАЛИНА» (стор. 187- 195)

Станіслав Стеценко   Mahno.info / Україна

Остогидла «шоколадна» брехня, фейсбучна цензура і дискримінація  українців за національною і мовною ознакою ?

Приєднуйся до нашого публічного каналу в Telegram: https://t.me/mahno_info

Отримай більше позитиву – підпишися на наш незалежний сайт: http://mahno.info/