Україно, ПАМ’ЯТАЄШ НАС ?

П’ятий рік точиться неоголошена кривава війна проти Українського Народу. Щоб не фіксувати власних злочинів проти людяності, рупори кривавого «шоколаду» всіляко приховують жахливу дійсність війни і реальні втрати. Для цього статистика війни спотворена до невпізнання, де згадуються лише занижені цифри вбитих і поранених, без імен і прізвищ.

Кожна українська мати і батько в цей час здригаються, а їхні серця стискаються від болю в невідомості за своїх рідних, що знаходяться на війні. Ще жахливіші муки відчувають матері і батьки, чиї діти на «невійні» зникають безвісти, або поховані невідомими в тисячах могил.

Матінко моя! Ось я, тут, номер 3698, на лівому кінці Краснопілля, я побачив, як ти тільки що пройшла повз, я побачив твої сльози і серце моє розривається від болю. Ти так і не змогла мене знайти, матусю, в мене влучив снаряд біля Логвинова і я розлетівся по полю, кривавою плівкою вкрив землю, снігом та полум'ям вкриту.

Тату, стій, дорогий! Нема кому тобі сказати, що я згорів у бетеері, коли ми проривалися з Іловайська того страшного літа 2014 року. Всі хлопці, які були зі мною, також згоріли, а навколо все палало, ревіло, стогнало, дрижало, і забули, забули, забули мене і поховали потім на невеличкому пагорбі під дерев'яним хрестом.

Братику, сестро! Я сумую за вами, рідненькі мої, не встиг відправити останню звістку та й ніколи було, бо вежа обвалилася, а потім сєпари вже підібрались впритул до терміналу і ми, ті, хто ще міг тримати зброю в руках, зайняли кругову оборону, не було ніякої допомоги, а потім прямо біля мене щось вибухнуло і відкинуло мене до стіни, більше я нічого не пам'ятаю.

Ми всі тут, нас багато і кожен нетерпляче чекає звістки, що його знайшли, що його ідентифікували, що нарешті можна заспокоїтись і не перевертатися від відчаю у своїх ямах.

Ми пам'ятаємо своє минуле життя, ми пам'ятаємо коханих, ми пам'ятаємо родини, ми пам'ятаємо, як пахнуть квіти та звуки вибухів Градів, ми ніколи не забудемо полеглих побратимів та свій останній бій.

А ти, Україно, пам'ятаєш нас?

Джерело: Ян Осока

Станіслав Стеценко  / Mahno.info / Україна