ЛИЦАРІ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ: Володимир Івасюк (+Відео)

Івасюк Володимир Михайлович (4 березня 1949 – 18 травня 1979)

Українська пісня — найбільша радість для простої людини. Життя таке, що душі черствіють, тільки рідна пісня здатна достукатися до найглибших закутків, пробудити радість, добро і світло. Пісні Володимира Івасюка (на фото), які стали класикою української естради, не видаються архаїкою — ні за мелодіями, ні за текстами, ні за духом. Вони пройшли перевірку часом. Як і тоді, у 1970-х, нас хвилює милозвучна гармонія і ритм, властивий лише Івасюковій пісні. Тільки він так ніс до української молоді відродження вільного духу, прадідівський тембр, тисячолітню сонячну вдачу свого народу. І тепер ніжно співає колискову верба над водою, тужно розповідають казки смереки в Карпатах, іскристо грають води у потоках, вторячи ритму буття. Але вже без Володі…

Назвали Володимиром на честь поетів Сосюри та Cамійленка

Він був первістком у родині Михайла та Софії Івасюків, дитям великого кохання. Народився у містечку Кіцмані на Буковині — у краю, де століттями перехрещувалися багато культур і звучали українські, єврейські, румунські, молдавські, угорські, болгарські пісні. Хлопчика назвали Володимиром — на честь батькових улюблених поетів Сосюри та Cамійленка. Володя з дитинства жив у стихії чистого українського слова, ніжної української пісні. Гарно співала його мама Софія Іванівна. Родом вона з Наддніпрянщини, й оте поєднання степової ніжності, ліричності з гуцульським гонором, гострим розумом мало великий вплив на Володю.

"Деколи жартую, що ми напівкровки: наша мати родом зі степової України, а батько — корінний буковинець, — каже старша Володина сестра Галина Івасюк-Криса. — Батьки були педагогами, згодом батько став ще й науковцем, фольклористом. Коли мама виховувала мужність, порядність, витривалість, широту натури, то батько плекав любов до життя”.

Уже на третьому році життя маля виявило величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його брали батьки. П’ятирічним Володя потрапив у підготовчий клас філії Чернівецької школи № 1, де почав оволодівати скрипкою. Виявив неабиякі нахили до гри на дивовижному інструменті, його запрошували виступати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, концертах для робітників та колгоспників. Учитель музичної школи Юрій Візнюк умовив батьків продовжити музичну освіту дитини. Після закінчення шостого класу Володя вступив до Київської музичної школи для обдарованих дітей імені М. Лисенка.

Приїжджав додому з чорною від скрипки шиєю

Працьовитість буковинського юнака вражала. З Києва приїжджав додому з чорною від скрипки шиєю: грав по шість-сім годин на добу. Друзі порівнювали Івасюка за його здатність безперервно працювати з… електростанцією. Був напрочуд начитаним.

У 1964-му Володя створив у школі ансамбль "Буковинка” й писав для нього свої пісні, серед яких найперша — "Колискова”. Колектив здобував перемоги на самодіяльних конкурсах, їздив до Києва. Там його помітили, запросили на Чернівецьке обласне телебачення, нагородили подорожжю по Дніпру. Що важливо, пісні юного композитора запам’ятовувалися відразу ж, і невдовзі до нього зверталися з проханнями надіслати ноти й тексти творів. Він блискуче склав вступні іспити до Чернівецького медичного інституту. Юнака обрали старостою групи, запросили в студентський оркестр народних інструментів "Трембіта”, у камерний оркестр медінституту.

У новорічну ніч 1967-го у Вижниці народився ВІА "Смерічка” Левка Дутковського. Репетиції ансамблю у місцевому Будинку культури тривали до другої години ночі. На одному з таких вечірніх зібрань з’явився Володимир, який привіз показати Левкові свої твори. У «Смерічці» Володимира називали на французький манер — Вольдемаром, тому що він знав французьку мову і любив Джо Дассена та Жерара Філіппа.

«Після «Червоної рути» Володя міг більше нічого не писати»

Після закінчення третього курсу Володя почав працювати над піснею "Червона рута”. "Купання у славі дає можливість бути жорстоким, вибагливим, вередливим, прагматичним. І бути серйозним та відповідальним, що завжди вирізняло Івасюків, — каже молодша сестра Володі, Оксана. — У 21 рік слава "Червоної рути” могла затьмарити все. Володя міг більше нічого не писати. Але він залишався відповідальним, здобувши популярність. Йому треба було вчитися в консерваторії, відмовитися від медицини і малювання, писання віршів і виконання власних пісень. Композитор не міг бути на всі руки майстром, треба було у чомусь собі відмовити”.

Коли Володя вперше виконав свою "Червону руту” на Українському телебаченні, в інститут, де він тоді навчався, почали надходити листи від його шанувальників з усього тодішнього Радянського Союзу. Адреса була простою: "Чернівці, медичний інститут. Студенту Володимиру Івасюку — автору "Червоної рути”.

Письменник Михайло Івасюк запитав сина: "Нащо ти пишеш свої композиції? Що вони тобі дають?”. Юний композитор відповів батькові: "Кожен мій твір, татку, породжує у мені болісно-солодкий дрож, який збагачує моє духовне життя. Без нього в душі була б цілковита порожнеча. Той дрож робить серце здатним чинити на світі добро”.

1971 року в Яремчі було знято фільм "Червона рута”, в якому знімалися Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі "Смерічка”, "Карпати”, "Опришки” і "Росинка”. У ньому прозвучали пісні композиторів Володимира Івасюка, Левка Дутковського, Мирослава Скорика, Валерія Громцева, Руслана Іщука. Того ж року в передачі Центрального телебачення "Алло, ми іщєм таланти!” звучала нова Володина пісня "Водограй”.

"На Володю "Смерічка” мала великий вплив, вона його захопила настільки, що він переглянув своє творче кредо та вписався в "смерічковий” музичний напрям, поповнюючи репертуар ансамблю свої­ми піснями, — згадує ті незабутні часи заснов­ник легендарного колективу Левко Дутковський. — У фіналі телефестивалю "Пєсня-71” у Москві вперше на весь колишній Союз прозвучала "Червона рута” у виконанні солістів "Смерічки” Василя Зінкевича, Назарія Яремчука і автора пісні Володимира Івасюка. А на "Пєсню-72” запросили "Смерічку” з моєю піснею "Незрівнянний світ краси”, але я переконав музичну редакцію Центрального телебачення, що піснею року повинен стати "Водограй”, оскільки він був більш популярним, отримав на Всесоюзній радіостанції "Юність” понад 3000 листів”.

Варто згадати вірменського композитора-самородка, генерала міліції Олексія Екімяна, якого цікавила формула Івасюкового успіху. Шкода, що нині майже не чути шлягерів (узяти хоча б "Сонячний дощ”, "Вишневу сопілку”) цього самобутнього вірменського митця — автора хіта "Снегопад”, — який написав два десятки пісень українською мовою під Володиним впливом.

"У 1960-1970-х роках українська пісня відрізнялася від російської тим, що вона була національною, близькою до народного джерела, — вважає композитор Ігор Поклад. — Як приклад — твори Володимира Івасюка. Вони мали рідкісну українську інтонаційність і своєрідність”.

Пісні Івасюка перемагають на багатьох конкурсах в СРСР та за кордоном. Виходить диск-гігант, їх беруть до репертуару провідні українські співаки, співають від Камчатки до Чорного моря. Але виникає одна проблема: автор — не член Спілки композиторів, у нього навіть немає композиторської освіти.

Тандем Братунь-Івасюк народжує самобутні пісні

Навесні 1972 року починається новий період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого курсу композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Саме зі співпраці з поетом Ростиславом Братунем у творчості Івасюка починається пошук нових засобів, глибше осмислення тексту. Ростислав Братунь — новатор поетичної форми. І це добре відчув, осмислив і втілив у найкращих пісенних проявах Володимир Івасюк. Незважаючи на помітну різницю у віці (понад 20 років), вони відчули спорідненість душ. Виник творчий альянс. Три десятки віршів стали піснями. Створювалося мережане диво "Зимової казки”, пристрасть "Літа пізніх жоржин”… Відомий метр від поезії довірив свої творіння майже хлопчикові, який створив музику, гідну його поезій. Поетична ритміка Братуня давала композиторові простір для осмислення сказаного поетом, для висловлення свого власного "я”. Тандем Братунь-Івасюк народжує самобутні пісні, які стали національною класикою.

"Коли Володя перебрався до Львова, щоб навчатись у консерваторії, я підсвідомо розумів, що мусимо зустрітися і писати разом, — говорить львівський поет Богдан Стельмах. — У мене немає звички записувати дати, тому не можу точно сказати, яка була наша перша спільна пісня. Швидше за все — "Лиш раз цвіте любов”, 1975 року. Ми написали шість пісень, сьома "Калино, калино”, на жаль, не зберег­лася”.

Ротару заспівала 21 пісню Івасюка!

У кожному творі багато залежить від першого виконання. Хто може краще заспівати пісні Володимира Івасюка від Софії Ротару? Вони написані для Соні, її голосу, її темпераменту. Софія Ротару — символ епохи зародження сучасної української естрадної пісні. Вона співає 21 Володину пісню. "Коли напишу пісню, то Софія завжди виконає її так, як я задумав, як треба її виконувати”, — казав Володя. Манера виконання співачки була дуже близька до манери виконання самого Володі, як і манера виконання Назарія Яремчука чи Василя Зінкевича. Ансамблі "Смерічка” та "Червона рута” стали рідними для Володі. Злет Софії Ротару на естрадних сценах став можливим завдяки пісням Володимира Івасюка. "Володя був моїм композитором, — визнає співачка. — Всі пісні, які писав, одразу ж ставали моїми. Мені нічого не треба було придумувати, все відбувалося само собою, немовби ця мелодія жила в мені, була моєю, і хтось просто торкнувся струн моєї душі, й вони зазвучали”.

"Ми симпатизували один одному і вчилися один в одного відразу після першої зустрічі. "Пєсняри” були першими виконавцями пісні "У долі своя весна” (вірш Юрія Рибчинського), згодом її заспівала Соня Ротару на Сопотському фестивалі 1977 року”, — згадував про свого українського побратима легендарний керівник білоруського ВІА "Пєсняри” Володимир Мулявін.

Володя був першим в Україні в такому молодому віці: якби не сталося трагедії, він міг би бути першим у світі. А про те, що був самородком, свідчить такий факт: зі 108 пісень Івасюка, написаних за таке коротке тридцятирічне життя, немає двох подібних!

«Французи, італійці, росіяни співають своїми мовами, і їх не називають націоналістами»

У другій половині 1970-х років Івасюкові почали натякати на Московському радіо і телебаченні окремі керівні працівники, що занадто захоплюється творами українських поетів, а від того захоплення "попахіваєт” українським націоналізмом.

Володя тоді сказав батькові:

— Жайвір не має права співати так, як співає, бо то буде націоналістичний спів. Він мусить розливатися трелями солов’я або цвіріньканням горобця. Це буде справжній інтернаціоналізм. Синиця має каркати як ворона, а півень крякати, мов качур. Корова має іржати, а кінь вити по-собачому. Тільки таким чином світ напов­ниться шедеврами і справжньою красою.

І додав:

— Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного.

— Звідкіля ти набрався цих ідей, Володю? — запитав батько.

— Їх не набираються… Їх пробуджують наші спостереження, висновки виробляються в мозку, якщо він є в нашій голові, — відповів батькові.

У 1978-му Володя переміг на Всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримав дипломи II ступеня за "Сюїту-варіації для камерного оркестру” та "Баладу про Віктора Хару”. Львівська комсомольська організація зібрала документи для висунення Івасюка на присуд­ження Республіканської премії імені

М. Островського, його запросили до участі в роботі журі Республіканського конкурсу молодих виконавців. Він залюбки дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо.

Однак із виставою "Прапороносці” Івасюк не потрапив до списку претендентів на премію імені Миколи Островського. Про це він дізнався у Хмельницькому. А коли 24 квітня 1979 року повернувся до Львова, то за якимось дзвінком-викликом в обід одягнувся, пішов до консерваторії і більше не повернувся…   

Про брутальне  вбивство Володимира Івасюка  в наступному відео:

Історія без цензури. Володимир Івасюк − оберіг української пісні