Другий Закон Правильного Життя: Правильне Хотіння

В повсякденному житті люди керуються законами  не тільки писаними і  публічно визначеними  в державі, а в першу чергу  законами власної моралі, які властиві їхньому національному світогляду.  В Ізраїлі  люди керуються  Торою, в країнах Середньої Азії  –  Кораном, в Індії  –  священними книгами Вед.  Саме вони для цих народів визначають їхній світогляд  на всі без винятку життєві події  і  відповідно встановлюють  моральні закони  свого  існування.

Українцям,  що пережили жахливе тисячолітнє рабство, вкрай потрібні закони Правильного Життя, щоб вони могли позбутися своїх рабських звичок  і  по сучасному далі  самовдосконалюватися. 

Перший Закон визначає  для українців   Правильне Мислення, що МАЄ  ВОЛЮ, МЕТУ і ВІДВАГУ.

Другий Закон Правильного Життя визначає ПРАВИЛЬНЕ  ХОТІННЯ:

2. ПРАВИЛЬНЕ ХОТІННЯ МАЄ ЛЮБОВ, СПРАВЕДЛИВІСТЬ,ПОСЛІДОВНІСТЬ.

Хотіння і мислення поєднані. Хто має натхненне Хотіння, той має натхненне мислення. Висока шляхетність Хотіння узгоджена з високою шляхетністю мислення. Людина сама вирішує — хотіти чи не хотіти, розвивати в собі Хотіння чи забути про нього.

Є вислів: «То культурна людина, а то — грубіян». Животина сліпо кориться тілесним Хотінням. Людина вміє панувати над тілесними Хотіннями. І в цьому проявляється сила людського духа. Людина, яка сліпо кориться низькому хотінню, стає рабом низького хотіння. Культурна людина вміє свідомо керувати своїм Хотінням.

Щоб Хотіння здійснити, треба мати силу волі. Уже знаємо, що воля — це здібність людини діяти так, як їй підказує Хотіння і мислення. Є люди, в яких мало розвинена воля — їм тяжко втілювати в життя світлі Хотіння.

Хотіння — внутрішнє прагнення до здійснення, виконання. Хотіння — прагнення Волі. У людей, які мають малорозвинену Волю, мале Хотіння. Воля і Хотіння — одноджерельні. Невипадково слово «воліти» значить «хотіти», водіння — Хотіння, волію — хочу.

Хотіння — пристрасть, прагнення щось мати, прагнення щось здійснити, щось відчути, щось досягнути, щось бачити, щось зрозуміти. Хотіння обіцяє приємність. І тому людина прагне завершити його. Хотіння зігріте чуттєвістю: по вартості Хотіння пізнається вартість людини. Людина є такою, яке в неї Хотіння і який шлях здійснення Хотіння. Хотіння — самовизначення змісту «я» людини. Хотіння має бути моральне, стійке, несуперечливе, повноцінне; душа Хотіння — добродійство.

Є Хотіння пристрасне, палке, кипуче, високе, зворушливе, шляхетне. Є Хотіння темне, кволе, стомлене, обмежене первісними жаданнями тіла й душевною нерозвиненістю. Є Хотіння збочене— прагнення знайти потіху, завдаючи біль ближчому, тішитися, бачачи його страждання. Є Хотіння  впорядковане (дисципліноване), виховане, приємне, світле. І є Хотіння грубе, жорстоке, животинне.

Є Хотіння любити і є Хотіння ненавидіти. Є хотіння ощасливити люблену людину і в її щасті бачити своє щастя. Є Хотіння бачити Вітчизну багатою, вільною, славною, і в її багатстві багатіти, і в її волі розвивати воління, і в її славі славитися.

Є Хотіння почути щире слово і потішити людину щирим словом. «Я молода людина. І мені нічого не хочеться, живу: аби день до вечора. Чому так?». Треба знати, чому вашу молоду душу залишила молодість. Хотіння — енергія душі і тіла.

2-А.ЛЮБОВ. Хто любить, той переживає ревність, гнів, страх, радість, приємність, журбу, тривогу, турботу, неспокій, прагнення, відвагу, настороженість, втому, бадьорість, відданість, скупість, натхненність: усі ці зворушення викликаються в людині Любов'ю. І тому Любов вважається всесильною. Їй не страшні смерть, погрози, голод, в'язниця, страждання. У Любові беруть участь почуття (зір, нюх, слух, смак, дотик), беруть участь Розум і Духовність. Чим шляхетніші почування і жадання, тим шляхетніша Любов.

Любов очолена розумом і волею, але немає підстав вважати, що вона народжена розумом і волею.  І тому Любов часто має хотіння панувати над розумом і волею. Є в нашому народі прислів'я, що Любов — це серце, «дай серцю волю, заведе в неволю».Любов може збагачувати душу і може збіднювати: значить справа не в Любові, а в її змісті. У якостях її зерна, в її вартості, в її поводженні.

«Як я люблю тебе, мій рідний краю, як я люблю красу твою, твій люд!», — пише Іван Франко. Він любить рідний край, рідний люд природньою, моральною Любов'ю. Він любить рідне цілісною, пристрасною душею. І в цьому святість, краса, розумність Його Любови.

Немилостиві люди, які прагнуть Любов природню, моральну перетворити у знаряддя спустошення душі, гноблення почувань і розуму. Українець, який любить Єрусалим, Греко-ортодоксію, Ватикан, Московію більше,  як Київ, має Любов неприродню, неморальну, прищеплену, вмовлену, накинуту. Не можна добру чужу маму любити більше, ніж добру рідну маму. Хто не здібний цієї істини зрозуміти, той утратив пошану до себе, до родичів своїх, до Вітчизни своєї, а коли й має пошану, то її моральна вартість низька, бо вона не цілісна: над нею домінує поняття, що рідне - другорядне, а чуже — першорядне.

Любов до Вітчизни пристрасна й світла жаріє тільки в пристрасних і світлих душах.  Могутній той народ, який має синів, об'єднаних Любов'ю до Вітчизни. Любов може об'єднувати народ і Любов може роз'єднувати народ. Любов єднає народ тоді, коли народ має благородну душу: щоб душа народу була благородною, треба, щоб було одне поняття Любови.

Усі віри (релігії) визначають свої поняття Любови, значення Любови, розуміння Любови і моральні закони Любови. Я про це говорю у оповіді «Правильна Віра має Природне Народження, Блаженне розуміння, Правильне Призначення».

Неоднакова Любов до України здеморалізовує українців.Ослаблює їхню духовну енергію і їхнє самовизначення. Народ, сини якого неоднаковою Любов'ю люблять Вітчизну тому, що мають різні поняття національної Любови, ще не готовий бути державним народом. Не забуваймо, що є англійці-католики і є англійці-протестанти, є німці-католики і є німці-протестанти.

Коли почалася війна, то англійці-католики не єдналися з німцями-католиками, німці-протестанти не єдналися з англійцями-протестантами. У них Любов до Вітчизни панувала над Любов'ю до католицизму чи протестантизму: а коли так, то в них головною життєстійкою силою є національні почування. їх можна називати націоналізмом, культом монарха, культурою національної гордости.

Я відроджую між українцями моральність української національної Любови у Святині Рідної Української Національної Віри. Хочу, щоб в українців була українська Любов до України.

В українців католицької віри є католицька Любов до України. Їм їхній духовний лідер (папа римський) дає настанови, як вони мають любити Україну. Вони справи католицькі ставлять на перше місце, а справи українські — на друге. Вони люблять українські справи тому, щоб корисно їх підпорядковувати справам католицьким.

І щоб католицькі справи добре розвивалися, вони вдають (особливо ксьонзи) найвірніших синів України, в душі ж вони є слугами ватиканськими. Хто служить двом панам, той має малу духовну вартість.

В українців греко-ортодоксії Любов до України греко-ортодоксальна. Вони, як і католики, щоб краще промовити до душі народу, речуть, що мають рідну греко-православну церкву.

Чуже не стає рідним від того, що ти його рідним називаєш: у чужому зміст чужий. В українців московсько-большевицької віри Любов до України московсько-большевицька: такий українець Москву ставить на перше місце, а Київ — на друге.

Чужі віри — чужа Любов. Два українці — два вороги: їх поробила ворогами Любов. Вони стали ворогами тому, що вони нерідносутньою Любов'ю люблять самі себе. Їхня любов їм дана, і вони її прийняли тому, що мусіли: вартість такої Любови копійчана; копійчаною Любов'ю люблять Україну копійчані люди. Людина є такою, якою є її Любов.

«Я всіх Люблю однаковою любов'ю, я за міжнародню любов, люблю всіх людей!» Хто любить усіх, той не здібний відрізнити злодія від добродія, не здібний відрізнити сина Вітчизни від зрадника Вітчизни, або — сина Вітчизни зве зрадником, а зрадника Вітчизни — зве сином.

Той, хто любить усіх, є малої думки про свою Любов, або — нікого не любить. Або: той, хто любить усіх, має душу по-безтолковому добру: всім роздає добро своєї душі — добродіям і злодіям. Безтолкова доброта має малі моральні вартості. (Про вартості Любови я детальніше розповідаю у оповіді «Правильна Любов»).

«Любіть Україну, любіть її во врем'я люте», — учить Тарас Шевченко. «Любіть Україну» значить — будьте людьми. Людина, яка не любить Вітчизну, втратила все: її душа стала порожньою, вона утратила зв'язок з коренем свого роду. Не всі сини однаково люблять матір: чим благородніший, чутливіший син, тим багатше його серце на Любов.

«Є мати з тяжкою вдачею, її тяжко любити. Вона хоче, щоб все було так, як вона хоче». Треба знати, що не в кожної матері дитинство було оточенедобрими вихователями. З причин неправильного виховання може в людини бути неповноцінний характер, до якого (особливо тоді, коли він належить матері) треба ставитися терпеливо.

Ненависть — почуття, властиве вдачі людській, воно живе в її інстинкті. Людина має свідомо пригашувати ненависть негативну і розвивати ненависть позитивну. Є у відомій пісні слова: «Хіба ж хто кохає нерідних дітей?». Українці — чужі діти для Кремля, Ватикану, Берліну, Константинополя: якщо вони так засліплені, ще не здібні осмислити цієї істини, духовність їхня хвора. Їм треба лікуватися. Їм треба самооздоровитися.

Їм треба занедбати ненависть негативну — ненависть до рідних синів (Мазепи, Орлика, Войнаровського, Петлюри). Їм треба розвинути ненависть позитивну — ненависть до ворогів Вітчизни (до північних, східних і західних зайдів, таких, як ленінці, гітлерівці).

Любов до Вітчизни — вічна молодість Людства, Любов викликає в людині великі духовні сили. Вона квітне кров'ю на прапорах Вітчизни. Вона завжди модна і завжди високо цінена. Вона (чиста патріотична Любов) завжди пристрасна, відважна, хвилююча, мрійна. І свята. Вона не буваєперекупкою. Вона живе у вдачі народній. І переходить, як цінна спадщина, від покоління до покоління.

Безумство залюблених у Вітчизну — мудрість національної волі. З крови безумно залюблених у Вітчизну, як з іскри, загорається в народі хотіння мати свою державу, мати свій шлях національного самовтвердження. Любов до Вітчизни має право бути такою, якою їй хочеться. Їй хочеться ненавидіти ворогів Вітчизни: о, святе її хотіння!

Хто не вміє ненавидіти ворогів, той не вміє любити приятелів. Серце добре, чуйне: воно не може любити того, хто йому завдає болі. Син не може любити того чужинця, який повісив його матір. Любити ворога Вітчизни значить любити зло: хто любить зло, у того зла Любов. Зла Любов знаходить місце тільки у злому серці.

Без Любови до Вітчизни не можна відчути щастя бути сином Вітчизни. Без Любови до волі не можна відчути щастя волі. Без Любови до мети не можна дійти до мети. Без Любови до відваги не можна здійснити відваги.

2-Б. СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Справедливе ─ несправедливе; несправедливе — справедливе, тобто: справа не в Справедливості і Несправедливості, а в їхніх поняттях: у змісті їхнього зерна. У моралі їхньої суті.

«Український народ повинен шанувати папську справедливість і жити за її законами, а хто проти цього — той несправедливий». «Український народ повинен шанувати ленінську справедливість і жити за її законами, а хто проти цього — той несправед­ливий». «Український народ повинен шанувати грецько-православну справедливість і жити за її законами, а хто проти цього — той несправедливий».

Справедливість — поняття, створене людьми (релігійними діячами, філософами, політиками). Кожній епосі були властиві свої поняття Справедливости. Мусульманин, який є справедливий по-мусульманському, несправедливий по-христи­янському. І — навпаки.

Японець має японську Справедливість, устійнену японською вірою. Індус має індуську Справедливість, устійнену індуською вірою. Юдеєць має юдейську Справедливість, устійнену юдейською вірою.

«Ми прийшли на землі вашої Вітчизни» принесли вам Справедливість. І ми вас судимо за законами Справедливости. І ви від Справед­ливосте не втечете!» Леся Українка пише: «Вірю я в правду свого ідеалу». Не буду тут говорити про ідеал правди Лесі Українки. Головне те, що Леся Українка розуміла, що справа не в Справедливості, а в ідеалі (у змісті, моралі, мудрості) Справедливости.

«Справедливість переможе!» Яка Справед­ливість: та, що гнобить Україну? Ставить Україну на коліна перед ідеалом чужої Справедливости (візантійської, ватиканської, московської, мусульманської чи іншої)? Чи та Справедливість в Україні переможе, яка створена і взаконена самобутнім життям — незалежністю Українського «я»? Українська Справедливість органічно поєднана з психологією життя України, з особливостями української вдачі, з самобутністю Шляху Українського Життя.

(О, яке жахіття: українці, довгі століття перебуваючи в неволі, занедбали почуття орієнтації в поняттях. їм здається, що в добрих назвах понять Правда, Любов, Рівність, Справедливість є Правда, Любов, Рівність, Справедливість, і вони варті підтримки. Таку орієнтацію треба вважати неправильним усвідомленням суті, з якого виникають великі національні нещастя. Я всюди зазначую: справа не в правді, а в її суті!).

Сини народу борються за волю Вітчизни, називаючи вторжницьку Справедливість несправедливістю. Справді: бій іде не між Спра­ведливістю і несправедливістю, а між двома ворожими Справедливостями.

Чесність — любов до власної гідности; чесність — навики доброго виховання. Той, хто має чесність свою, має й свою Справедливість. Справедливість ─ благородство, шлях життя. З справедливої праці, з справедливого ставлення до себе і ближчих вільний народ творить свої самобутні
(оригінальні) норми Справедливости. І по цих нормах Справедливости людство оцінює моральні вартості того чи іншого племени, народу, царства.  

Народ, який має розвинене почуття гідности, ні від якого народу не буде позичати Справедливости: мати позичену Справедливість значить мати позичену чесність.

Чесність — поняття, в якому визначене ставлення людини до себе, до людей, до Вітчизни. Чесність людині потрібна, щоб вона могла утверджувати свою вартість між людьми. Чесна людина з любови до своєї гідности ставиться чесно до своїх обов'язків, обіцянок, вчинків, почувань.

Наприклад, вторжники вторгнулися в Україну і почали ув'язнювати' її синів. І голосити, що справедливим судом покарані несправедливці (мазепинці, петлюрівці, махновці, майданівці) — «відщепенці народу», вороги «возз'єднання двох народів». «Головне, що несправедливі  покарані справедливим судом»: кажуть люди, для яких важливі слова «справедливість», «честь», а не сутність, вкладена в них.

Вторжники проголошують зрадника народу, який їм (вторжникам) служить (рідних братів продає у в'язницю), справедливим сином України. І так народові поневоленому (при допомозі погроз) вторжники прививають невільницьке розуміння Справедливости.

Народ, який звик до невільницького розуміння Справедливости, боротися за волю не здібний. Він ставиться з недовір'ям до себе, його сини мають низьку національну мораль: немає між ними братньої зріднености.

Щодня і всюди нам, українцям — власникам найбагатшої в світі землі, треба пам'ятати, що справа не в гаслах «справедливість», «справедлива віра», «справедливий закон», «справедливий суд», «справедлива конституція», «справедлива соціальна політика», «справедлива мораль», а в тому, чия у них сутність і який у них зміст, і кому вони служать, і хто їхній можновладець?

Той, хто Українському Народові приносить Справедливість з чужих земель (Південних, Північних, Східних, Західних), вважає, що Українці не здібні мати рідної  Справедливости, українці не здібні бути справедливими по-українському, їм, як людям меншевартісним, треба дати чужу Справедливість. По-чужому їх треба всправедливлювати. По-чужому осправедливлений народ не є народом — є людністю без власного духовного обличчя. 

Справедливість чужого походження навіть тоді, коли вона буде найсправедливішою, нам,  українцям, не потрібна. Ми хочемо бути ми: ми не хочемо бути по-чужому справедливі. Хто по-чужому справедливий, той по-рідному не справедливий: Чужинці, які сотні літ нас, українців, навчали справедливости, робили нас рабами чужої Справедливости

Усе, що нас гнобило, принижувало, де­моралізувало, вважалося Справедливістю: десять століть у церквах заборонялася рідна мова і звеличувалися чужі мови (болгарська, грецька, російська). Усе, що нас робило достойним народом (рідні свята, рідні обряди, рідні звичаї), було проголошене язичеством — виявом несправедливости.

Я хочу моєму народові повернути його світлу гідність — і тому кажу: щоб українці мали українську Справедливість, їм потрібна Рідна Українська Національна Віра. Українці, маючи українську Справедливість, почнуть з довір'ям ставитися до себе, відродять почуття національної гідности. Устійнять норму моральности: українець, який не вірить в українську Справедливість, викликає підозріння до себе. Народи, довідавшись, що українець вірить українцеві, повірять у гідність українця: українця, який знає собі ціну. Знає своємісце в світі. Знає свій самобутній шлях життя. Достойний народ звеличує Людство. Народи завжди ставляться з пошаною до того народу, який має своє духовне самобутнє обличчя.

2-в.  ПОСЛІДОВНІСТЬ. Послідовність ─ несуперечливість думання і діяння. Послідовність — правильна осмисленість, обумовленість, умоти­вованість. Послідовність у мисленні, виконанні, почуванні, плануванні піднімає вартість «я» людського. Послідовність (витривалість) ─ прик­мета тієї людини, якій належить перемога.

Послідовність — наполегливість, непохитність, стійкість, принциповість, неухильне прямування до Мети. Послідовність — поважність, статечність, гідність, значність, благородство людської вдачі. У послідовних людей мислення поважне, почування стабільні, стримані. Нестійка Послідовність буває там, де є нестійка вдача, неошляхетнені почування, або — неморальне ставлення до себе і ближчих.

«У нашій родині сварня, незгоди. Є такий член родини, з яким про жодну справу не можна домовитися. Щодня міняє думки: і ніхто не знає (і він сам не знає), що думатиме завтра про ту людину, яку сьогодні хвалить, або — знеславлює. У кожній організації він небажана людина: він всюди любить робити порядки і тільки такі, які йому подобаються. Що є з цією людиною?» Вона не є послідовною, до неї треба ставитися милостиво, і на її обіцянки і погляди не можна надіятися.

Там, де непослідовність, панує квола вольовість, невимогливе ставлення до своїх помилок, дратівливість, поспішні зобов'язання і поспішне забування про них, мляве мислення мілке. І відчуття самітносте. Непослідовні люди вважаються ненадійними. Поважні люди не хочуть з ними приятелювати чи робити умову спільної дії.

Є в нашому народі міркування: людям, які мають рішення нестійкі, змінні, не можна вірити. Вони можуть сьогодні зрадити те, що для них вчора було дороге. (Якщо людина зрадила чесність, якою вона дорожила, то це означає, що вона зрадила себе. Зрадила те, що між людьми її робило людиною).

Якщо твоя вдача ощасливлена (обдарована чаром Послідовности), ти будеш завжди бажаною людиною в колі кращих людей. Послідовність — вірність переконанням і відданість у здійсненні мети. Послідовність — щасливе вміння в найтяжчих обставинах зберегти гідність людську, тобто — залишитися людиною. Утратити гідність, проявивши Непослідовність (зраду переконання самовизначеного, добровільного), значить проголо­сити своє «я» неповноцінним.

«Караюсь, мучуся, але не каюсь». Він (Тарас Шевченко) мучився. І в муках могутніла духовна краса його душі. Він дивував приятелів і ворогів чаром своєї Послідовности. Він не зрадив тих переконань, які були дорогі його серцю. Він відмовився від тілесної розкоші, щоб мати душевнурозкіш — почуття вищої гідносте. («Добрий кожух, тільки шкода, не на мене шитий»).

А коли б Тарас Шевченко, проявивши непослідовність, хиткість, нешляхетність, покаявся? Коли б він склав каяття перед монархом Московії, то мав би золоті ґудзики на фракові, але Український народ не мав би пророка. Пророк не кається. Пророка можна визнавати, або не визнавати. З пророком можна іти, діливши гірку чашу життя його, або — вбити його, осміяти, обплювати. У пророка не можна вимагати каяття погрозами. Він ні погроз, ні смерти не боїться. Пророк   - вогонь одержимости.

Український народ осяється славою великого народу тоді, коли своїх великих синів визнає великими і перестане стояти на колінах перед чужими пророками, чужими синами, чужими вождями і вчителями. Іван Гонта лежав з відрубаними руками. Стікаючи кров'ю, Гонта мовив: «Знаю, за що вмираю, і не шкодую». Чим більше народ має синів, обдарованих чаром Послідовносте, там він є могутнішим і благороднішим народом.

Люди, нездібні бути послідовними, нехай не йдуть на зібрання великодушних. І нехай не стають в передові ряди синів Вітчизни. їхня присутність в рядах передових синів Вітчизни приносить   рядам більше шкоди, ніж користи. Коли є фронт, непослідовні повинні у тилу пасти стада і бути під наглядом послідовних. Послі­довність (Послідовність великодушна), як основа гідности і життєвого щастя, потрібна всім людям, її треба прививати дітям у родині й школі.

Джерело:    МАГА  ВІРА. День 48:2, 2-а, 2-б, 2-в   

Станіслав Стеценко / Mahno.info/ Україна