КОЛІЇВЩИНА: Щоб відновити СПРАВЕДЛИВІСТЬ – пам’ятаймо як це було

Відомо, що той, хто не знає свого минулого –  не вартий майбутнього. Якщо хочеш  покращити своє майбутнє життя –  пізнай  правду про минуле свого народу і зроби правильні висновки. Але звідки ж можна почерпнути знання про дійсне життя наших предків? В першу чергу з народних  пісень та переказів, літописів, наукових праць українських пророків і істориків, а не з чужинських джерел, де українські месники і повстанці називаються розбійниками, а  їхня  історія – спотворена і перекручена.

Нинішні нелюдські умови існування, УСІ ВИДИ  і  ФОРМИ ОКУПАЦІЇ ,  економічного, валютного, адміністративного, судового, воєнного, культурного, екологічного, тарифного та інших форм  і видів  ГЕНОЦИДУ, жахливі знущання, переслідування, катування і масові вбивства  українців заради грабунку і кривавих грошей на неоголошеній кривавій війні, вже перевершують злочини усіх попередніх окупантів.  Більше того, нинішньою кримінально-олігархічною окупацією  створюються передумови  для  чергового вибуху всенародного гніву  і всіляко провокується народне повстання для наступної надзвичайно жорстокої  розправи.  

За час тисячолітнього рабства і поневолення, народних повстань в Україні було багато. Серед них одним з найбільших народних повстань була «Коліївщина», передумови якої дуже нагадують сьогодення України. Щоб не повторити помилок попередніх національно-визвольних змагань і для відновлення справедливості, українцям слід згадати що таке «Коліївщина»  і як це було.

"Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля! Ідіть, сини, погуляйте, пошукайте долі”, - маючи на увазі народні оповідання, Т. Шевченко називає українських гайдамаків синами. Є філософія поневолення народу: покоривши народ, окупанти називають його кращих синів поганцями, розбійниками, агентами, зрадниками, ворогами народу. Як і понад 250 років тому, нинішні окупанти так само обманюють  народ, всіляко переслідуючи  українських патріотів і воїнів-захисників, засуджуючи і кидаючи їх за грати як злочинців. Таким чином злодії, зрадники і окупанти намагаються викликати в народі зневагу до тих його синів, які віддано люблять Вітчизну, щоб безкарно і далі вбивати наших кращих синів, а народ приспати в неволі.

Наприклад, москаль (рускій) Адобаш (вихрещений турок) —  мудрий полковник, який  у 1762 році кожного "пікінера” (українця, який скинув московський  військовий мундир і втік на Запоріжжя) проголошувався  гайдамакою: турецьке слово "гайдамака” значить "розбійник”. Українець, який відмовлявся бути лакеєм московським, називався  розбійником.

Московські попи, маючи царські грамоти, виконували роль  творителів порядку, закликали парахвіян ловити гайдамаків і передавати їх Адобашові на суд. Адобаш зганяв селян, щоб вони бачили, як він катує гайдамаку: він українцеві розпорював живіт, прив’язував  знівечене тіло до хвоста кінського і волочив по вулицях, кричучи: «гайдамака зневажав мундір московський!».  «Гайдамакі нє воіни, разбойнікі, вори». "Брешеш, людоморе! За святую правду — волю розбійник не стане, не розкує закований у ваші кайдани народ темний”, - відповідав Шевченко.

Назва «Коліївщина» зовсім не образлива, як на протязі віків нам українцям рекли чужинські творці нашої історії. Січовик січе, стрілець стріляє, колій коле. Колії ішли колоти ляхів - рабовласників, називаючи їх свиньми. Хтось скаже що колії боронили православіє, ішли вмирати за попів? Ні! Колії (правдоносні народні месники) ішли мститися, їм дуже хотілося бути людьми. Нині так само, але вже інші свині пожирають Україну і українців, а народ жадає помсти за все що з ним скоєне.

Читайте також: Про свинство, що пожирає українців і Україну 

Ось барвисте українське весілля. Вечором музика затихає. І - раптом ляшські посіпаки забирають (ще в віночку) молоду на першу ніч до ляха - магната. Молодий сидить під тином до ранку. Уранці лях випустив з дому молоду (ніжну русяву Оксанку). "Оксанко, чому синці на руках?” "Лях прив’язав руки до ліжка, в рот вино лив, знущався над тілом. Уранці хрестик подарив. Сказав, що моїх батьків не обміняє на хортів. І стрічку ось цю дав”.

Юнак і юнка, які в тихі солов’їні вечори леліяли про таємницю першої ночі і в вірності бачили родинне щастя, тепер сидять з розбитими душами: лях вторгнувся у святиню двох сердець і наніс їм болючу рану, скривдив душу, осквернив чарівний світ кохання. Ні, тут не оборона православія, не «теорія класової боротьби», тут є вторгнення в таїну людського інстинкту, ограбування душевної краси. Юнак-лицар брав вила, сідав на коня, летів селом і, як одержимий кричав: «Кари ляхам, кари !!!» І зникав він у степах, як орел у високості, шукав прихистку на Запоріжжі. А хіба не на такому баскому коні, хіба не з такою образою сотник Богдан Хмельницький прибув  до запорожців?

Читайте також: Проклятим КАРИ НЕ ОМИНУТИ  

Запорожець Максим Залізняк об’єднав ображених, гноблених, найблагородніших —  готових віддати життя за честь людську, за право бути  господарями на рідній землі. З ним ідуть народні месники. Він не думає бити ляхів на ляшській землі. Він чужої землі не хоче. Він ляхів гнобити не збирається. Він лише хоче вигнати з Української хати вторжників.

21 червня 1768 року українські месники з Умані вигнали вторжників. 22 червня вони в Умані (під гарматні постріли) проголосили відновлення гетманської України. Максим Залізняк  —  гетман. Іван Гонта —  полководець. Повстали села. Юнаки брали вила, сідали на коней, їхали колоти ляхів. "Навіть жінки з рогачами пішли в гайдамаки”. Усі на світі достойні люди поважають тих людей, які мстяться за матерів і сестер своїх.

Читайте також: РІДНІ  КОРЕНІ,  ЩО ЗДАТНІ  СТАТИ НАЦІОНАЛЬНОЮ  ІДЕЄЮ (+Відео)

Самородки-полковники Іван Бондаренко, Яків Швачка, Микита Чорний, Богдан Романченко ведуть сотні народних месників. З Уманщини, Чигиринщини, Черкащини тікають ляхи додому. Вийшовши з Холодного Яру, полковник Тарас Неживий веде бій з бандами польських конфедератів, які вважають себе більшими поляками, ніж їхній король. Полководець Гонта послав військові частини, щоб вигнали ляхів з Галичини, Волині, Полісся, Подолу. На Лівобережній Україні "волнєнія”: є народне прагнення визнати гетмана Максима Залізняка.

В цей час  архимандрит Мелхиседек починає використовувати розпорядження Катерини-2. Він умовляє  М. Залізняка і І. Гонту, щоб вони не діяли самостійно, возз’єдналися з військом "православної матері-цариці Катерини-2”, яка по-материнському хоче їм помогти. Мелхиседек, зустрівшись з генералом Крєчєтніковим, сказав йому, що "все так є, як "мати-цариця хоче”: вдалося Залізняка і Гонту переконати, що москалі "єдіновєрниє браття”.

"Приспання дією Мелхиседека сторожкости супроти Москви стало основною причиною успіху зрадницького підступу командування московської армії під Уманню на початку липня 1768 р.”, "Ось у чому зрадницька і трагічна роль  архимандрита Мелхиседека Значка-Яворського в Коліївщині”, "Мелхиседек Значко-Яворський співпрацював із московською царицею”, "вся дія Мелхиседека була узгіднена ним із Москвою” (Др. П. Мірчук, "Коліївщина”, 1973 р., НТШ, стор. 263).

Крєчєтніков, Кологрівов і Ґур’єв (полководці окупаційного московського війська) знали, що Залізняк і Гонта повірили намовам Мелхиседека. Крєчєтніков оглянув військо гетмана Залізняка: здивувався, побачивши великий порядок, високу вояцьку мораль. Почати з українцями чесний бій — справа небезпечна. Українці Лівобережної і Правобережної України ждуть маніфесту від гетмана Залізняка. Крєчєтніков діяв так, як радив Мелхиседек: "за возз’єднання Малоросії і Великоросії, як два брати, піднімемо бокали!” І запросив він до свого шатра гетмана Залізняка і полководця Гонту "на почесний обід”. Під час обіду (7 липня) полковник Ґур’єв подав сигнал: за столом москалі (рускіє) підставили ножі під горла Залізнякові й Гонті. Був нічний час; українці, повіривши москалям (рускім), спали.  780 воїнів українських було закуто "в кандали”, узято 14 гармат. Почалася тривога: бій ішов до обіду. Частина українців вирвалася, урятувалася  втечею на Запорозьку Січ. Більшість лежала порізана рускіми (москалями). Генерал Крє чєтніков дав наказ гетмана Залізняка і полководця Гонту катувати, наказ Катерини 2 виконувати: "У Малоросії, як Гетмана не буде, треба пильнувати, щоб і  думати про нього забули”.

Москалі (рускіє) привели до Гонти його дружину і чотирьох його молоденьких доньок. І на його очах почали з них глумитися. Українець Гонта переживає муки більші, як юдеєць Христос: Римляни були джентельменами, вони катували тіло, а душі не ображали. Вони на очах Христових не безчестили матір, не катували братів і сестер. Усі вони без страху стояли біля Ісуса страждаючого.А де ж "благочинний архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський, який хрест цілуючи, умовляв гетмана Залізняка і полководця Гонту, що до москалів (рускіх) можна безпечно йти "на почесний обід”, чару підняти за "возз’єднання двох братніх народів”?  Благочинний архимандрит, чин злочинний довершивши, щез! Успішно виконав доручення православної матері —  цариці Катерини-2.

Г. Ю. Храбан ("Мемуари”, "Коліївщина 1768”, Київ, 1970 р., стор. 141) написав, що "Архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський — визначний борець українського народу, який боровся за возз’єднання із братньою Росією!” 7-го липня (1768 року) "російські старшини виводили Гонту тричі кожного дня перед гуртом спеціяльно запрошених польських пань і давали йому прилюдно по 300 ударів нагаєм так, що скоро все тіло Гонти, якого москалі держали під сильною сторожею, у викопаній ямі, покрилося ятріючими ранами. Москалі заарештували також дружину й чотири малолітні доні Гонти та наказали теж їх бити прилюдно нагаями. Тільки кількалітнього сина Гонти врятував сотник Уласенко, перевізши його щасливо на Волощину” (Д-р. П. Мірчук, 95).

Рускій "Ґур’єв своїми руками дуже побив зв’язаного Гонту, а тоді звелів Залізняка, Гонту і усю старшину бити нагаями перед своєю палаткою: кожному з них одлічили по триста ударів. Але і сього було мало: Гонту було бито після того увесь час, поки він був у московському таборі, ще по тричі на день, а полковник Ґур’єв з радістю показував його шляхті, котра з’їхалася навмисне до нього, щоб на власні очі побачити Гонту. Бідного ж мученика держали у навмисне задля того викопаній ямі; усе тіло його було вкрите ранами. Жінку і чотири доньки Гонти було схоплено і прилюдно бито їх різками, а потім заслано; син же його утік із сотником Уласенком у Молдавію. Усе добро Гонти забрав собі генерал Кречетніков. Після кількаденної такої муки і знущання, Гонту з іншими козаками і селянами, котрі були з Польської України (в ім’я возз’єд нання двох братніх народів, - Л. С.) оддано Польському уряду, і під караулом одвезено до головної воєнної квартири польської. Запорожців і козаків з Лівобережної України одправлено до Києва і, до суду, замкнено у Києво-Печерській кріпості”, (М. Аркас, "І. У. Р.”, стор. 355).

Поляки, сидячи на Українській землі, ївши хліб, политий потом українця, домовилися великого сина України (Руси) полководця Івана Гонту мучити такими способами:  "Перших десять днів із Гонти мали дерти кожного дня пояс шкіри, 11-го відтяти обидві ноги, 12-го обидві руки, 13-го вирізати із живого серце, 14-го відтяти голову; тоді поставити у різних містах України 14 шибениць і на кожній повісити шматок тіла Гонти, а під Могилевим настромити на палю його голову. Але Браницький скоротив диявольський присуд при виконанні його: не можучи знести виду тортур він наказав третього дня стяти Гонті голову і решту присуду переводити вже на трупові. Усі мемуаристи підкреслюють, що Гонта вів себе під час тих звірських тортур надзвичайно мужньо: він ані не стогнав, ані не прохав помилування, але ще й посміхався, коли з нього дерли шкіру. На допиті при інквізиційних тортурах заявив: "Знаю за що гину й не жалію” (Др. П. Мірчук, стор. 95).

"Нема  Гонти; нема йому хреста, ні могили”.  Тарасе Григоровичу, хреста Великому Українцеві не треба! Він закатований хресто-любцями, які мали хрести на грудях тоді, коли йому відрубували руки, ноги, пасами здирали шкіру з спини й грудей. На могилі Великого Українця ростуть волошки, маки, шовкова трава.

Читайте також: ГОНТА і ЗАЛІЗНЯК ВЖЕ БЛИЗЬКО !

"Дві тисячі літ тому умер Христос, промучившися декілька годин на хресті, а я знаю сотні таких українських Христів, що все життя своє мучилися в казематах, кріпостях, в Сибіру і умирали в тисячу раз страшнішою смертю. ...Падаємо ми щодня перед образом Христа, то що ж ми повинні почувати перед сими невідомими героями, кістками котрих засіялася вся земля, а імен їх не знає ніхто” (Гнат М. Хоткевич, "Вони”).

Я. М. Шульгин у 1889 році в журналі "Київська старина” писав про Українське Народне Повстання, відоме під назвою Коліївщина. Він користувався оригінальними документами судових реєстрацій —  "Коденською книгою” (архівом  польських судових вироків). Народні месники, почувши, що москалі (рускіє) зрадили гетмана Максима Залізняка і полководця Івана Гонту, тікали на Запоріжжя. Шукали прихистку. Московські солдати ловили українців, заковували в кайдани і віддавали полякам на катування. Українців поляки умертвляли таким способом: над глибокою могилою лежала дошка. Зв’язаного українця ложили над ямою горілиць, шию притискали до дошки, лях сокирою відрубував голову, голова падала в яму, здригаюче тіло лях зсував з дошки, тіло падало в яму. І зразу ж на цій дошці починали відрубувати голову слідуючому українцеві.

"Екзекуції були завжди прилюдними і, як подають сучасники, польські шляхтянки з насолодою придивлялися тим екзекуціям. Польському королеві пересилано звіт з виконаних екзекуцій, Кодна (...) була тільки одною із багатьох місцевостей на Правобережній Україні, де шляхетсько-польські "носії культури”, католики, проводили такі суди й екзекуції над українськими жертвами”, "у Коденській книзі реєстр екзекуцій й жертв польського військового суду в Кодні за один рік, від половини 1769 до половини 1770.  В ньому зареєстровано:11 липня 1769 року: 59 постинані. ("Постинані” значить покарані способом відрубування голови, — Л. С). 13 липня: 61 постинані; 11 серпня: 2 постинані; 25 серпня: 4 постинані; 15 вересня: 18 постинані; 16 вересня: 4 постинані; 16 вересня Василь Паламаренко живим четвертований. 18 вересня: 1 засуджений на смерть помер перед екзекуцією. 4 жовтня: 7 постинані; 23 жовтня: 9 постинані. 8 листопада: 6 постинані; 14 листопада: З постинані; 21 листопада: 3 постинані; 29 листопада: 2 постинані; 18 грудня: 15 постинані”.

"1770 рік. 2 січня 3 постинані. 19 січня: 7 постинані. 27 січня: 23 постинані. 23 травня: 1 стятий, 1 липня: 1 стятий, 10 липня: 1 живцем четвертований. 16 липня Осип Дяк-Митинський здерто два паси, а тоді живим четвертовано. 18 липня: 8 постинані. 1 серпня: 51 постинані” (Др. Петро Мірчук, "Коліївщина”, стор. 298).

 Я бачу Вишневе село Кодня на Правобережжі. Я чую: трепетно б’ються серця матерів, сестер, наречених. Вони стоять і бачать, як падають одрубані сокирами голови їхніх чоловіків, братів, наречених. І в моїй уяві на фоні небесної райдуги появляється постать хліборобського сина Тараса Шевченка. Він, бачачи  ями, начинені тілами братів своїх, говорить до православного Саваота: "А ти, всевидящеє око! Чи ти дивилося звисока, як сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників святих, як мордували, розпинали і вішали. А ти не знало? І ти дивилося на них і не осліпло. Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко? Ти спиш в кивоті”.

Тарасе Шевченко, те око (той Саваот - ідол візантійський) спить сном мертвого боввана, окропленого архимандритами мелхиседеками, які осліплюють брехнею побожних рабів православних, навчаючи їх "бити поклони перед кожним урядом”, і за науку рабську отримують срібняки на ризу і подаянія для живота. О, ереї! "Не вам, не вам, в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать і за свободу. Розпинать, а не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш?”

І справді: "Чи не попи і біскупи навчили наш народ бити поклони перед кожним  урядом, здаватися на ласку згори, ждати помилування там, де належало б упоминатися свойого права? Чи не біскупи і попи завсігди спиняли у нас почини яснішої, рішучішої, хлопської і щиронародної політики?” (Іван Франко, "Громадський Голос”, 1889 р, ч. 22-24).

Коліївщина зокрема і   історія визвольних змагань загалом  підсказує, що в  умовах нинішньої жорстокої внутрішньої і зовнішньої окупації, геноциду  і кривавої війни, СПРАВЕДЛИВІСТЬ можливо відновити  лише зі зброєю в руках. Щоб перемогти і відновити УКРАЇНСЬКУ СПРАВЕДЛИВІСТЬ –  пам’ятаймо про Коліївщину і її героїв.

СЛАВА  УКРАЇНІ !  ГЕРОЯМ СЛАВА!

СЛАВА НАЦІЇ !  СМЕРТЬ ВОРОГАМ !

Джерело:  МАГА  ВІРА. День 26 : 697 - 707 

Станіслав Стеценко / Mahno.info / Україна