ЕФЕКТ РОЗТЛІННЯ ТРИВАЄ
Випадкових зустрічей і знайомств не буває. В цьому вже
давно переконався і багаторазово пересвідчився, коли з Божого замислу
зустрічався та знайомився з певними людьми
на своєму життєвому шляху. Так сталося і цього разу, коли під час 10-місячного системного
блокування мене у Фейсбуці за мовними і національними ознаками, я раптом
виявив, що при повній відсутності можливості для мене підключитися до своєї
сторінки у цій павутині, лише сторінка Оксани Забужко у Фейсбуці для мене якось
дивно залишалася доступною і не блокувалася декілька днів. В результаті цього з
новинами у Фейсбуці я довідувався від Оксани Забужко і так заочно познайомився
з нею.
Провівши понад 20 років у безперервних судових баталіях, де відстоював та захищав порушені
власні та інші людські права і свободи, я не мав часу для читання іншої
літератури, окрім постійно спотворюваного злодіями від влади «чинного законодавства». Крім
того, гіркий життєвий досвід виробив в мені і певну недовіру та засторогу до усіх «заслужених» служителів пера, які
вийшли і отримали свої «заслуги» і звання здебільшого за рабське служіння тоталітарному
СеРеСеРу.
Моє перше ж знайомство з «ефектом розтління» Оксани
Забужко змінило моє ставлення та виявило майже повну схожість поглядів на існуючу реальність. Так як ефект розтління
від бандитської «влади», що окупувала Україну – продовжується і наростає, а
рівень русифікації і системного духовного розтління українського народу зростає, глибокий аналітичний погляд Оксани Забужко
в корінь зла залишається надзвичайно
актуальним і сьогодні, що потребує підвищеної постійної уваги українського
суспільства:
Оксана Забужко. ЕФЕКТ РОЗТЛІННЯ
У ті березневі дні, коли Україну потрясло звіряче вбивство Оксани Макар і
увага нації була прикута до зворохобленого Миколаєва, західні ЗМІ, теж
навперебій, обговорювали не менш приголомшливий злочин – справу сержанта
американської армії Роберта Бейлза, звинуваченого в убивстві 17 цивільних
афганців, у тому числі – жінок і дітей. Ніби на довершення паралелі (доля часом
любить так жорстоко виставляти сюжети!), там також була спроба спалити трупи
жертв, щоб зачистити сліди. І взагалі, професійно тренований погромник з
автоматом проти сплячої селянської родини – це приблизно те саме співвідношення
сил, що трійця ґвалтівників – проти 18-літнього дівченяти з класично віктимною
поведінкою.
Подібний навіть мотив, що в обох випадках, схоже, відіграв роль «спускового
гачка»: сержант Бейлз, за попередніми відомостями, помчав серед ночі «мститися»
на перших-ліпших дехканах за свого товариша, якому міною відірвало ногу, – а
співмешканка одного з миколаївських убивць, Євгена Краснощока, в одкровенні
першого шоку була призналася пресі, що той хотів убити її, а коли вона з
дитиною втекла, «одігрався» на першій-ліпшій, трапленій попід руку...
Словом, за гарною формулою Олега Коцарєва, «світ – то така сама Україна, тільки
велика». Вся історія людської цивілізації – це, за великим рахунком, історія
того, як приборкати звіра в людині, і придатнішими для життя є ті суспільства,
в яких «червоні лінії» для того «внутрішнього звіра», що сидить у кожному з
нас, прокреслено чітко й недвозначно. Різниця, як завжди, в нюансах (диявол ховається
в деталях, казали древні!) – у подробицях тої «червоної розмітки». Так ось, про
них.
«Україна не Америка», або чому Миколаїв – не Кандагар
В обох випадках – що в Кандагарі, що в Миколаєві – убивство беззахисного вчинив
не просто «звір, що вирвався на волю» (напився, психонув, «зірвало стріху»…), а
фізично сильніший – за «правом сили», вкладеним йому в мізки задовго до
«переступу червоної лінії» – соціально й ідеологічно. Тобто, і Боббі Бейлз, і
миколаївські ґвалтівники були до злочину ГОТОВІ – попередньо «оброблені», як
раніше Андреас Брейвік, куди дужчими од них силами, котрі встигли переконати
їх, що вони не «твари дрожащие», а «право имеют» – право вирішувати, кому жити,
кому помирати, і при потребі винищувати без жалю тих, кого, за умовчанням,
вважають «дрожащими тварями» («цих чорних», «цю шлюшку»…). Власне в цьому й
криється корінь зла. А вже сам злочин – то тільки наслідок: симптом, а не
хвороба.
Ще простіше кажучи: ті, що переступили «червону лінію», були «не самі». За
сержантом Бейлзом стояла (і стоїть!) наймогутніша в світі армія – і можна не
сумніватися, що, рвонувши тоді в ніч «розгніваним месником», він чув за собою
принаймні моральну підтримку товаришів по зброї, а не виключено, що й не тільки
моральну: з’явилися вже свідчення, ніби й був він на тій каральній акції не
сам, і неважко передбачити, що вся лінія захисту будуватиметься якраз на тому,
щоб довести протилежне, – скинути все на «тимчасово зірвану стріху» одного
лузера, якого, мовляв, проґавив армійський психолог (у Вікіпедії вже з’явилася
Бейлзова біографія, де докладно висвітлюються його родинні та фінансові
проблеми!), – і такою ціною зберегти «честь мундира». Все це знайоме до болю:
кожній владі властиво захищатися, і в цьому розумінні між Україною й так званим
«цивілізованим світом» різниця виключно в методах того захисту – та в ресурсах
суспільного за ним контролю. В тих «деталях», у яких і ховається диявол.
У Миколаєві теж, пам’ятаємо, все почалося з «захисту» – і той вибух
громадського протесту, завдяки якому трагедія Оксани Макар тільки й змогла
потрапити в фокус національної уваги, став реакцією на безпомильно вгадане
містом за спинами затриманих «покровительство», що відразу отримало й
найочевидніше, на поверхні, пояснення: «мажори»! мажорів кришують!..
«Мажори» – це, справді, на поверхні: найвідразніший український символ нічим не
обмеженого «права сили». Ті, чиї батьки в 1990-ті робили свої капітали,
керуючись вичерпним гаслом авторства Павла Лазаренка «В Українє можна всьо!»,
зазвичай елементарно не мали звідки отримати хоч якесь поняття про «червону
лінію» – і в цьому сенсі справді становлять постійне джерело соціальної
небезпеки: «група ризику», цілий окремий прошарок морально дефектних
особистостей, у яких шансів на повноцінну суспільну адаптацію, на жаль, не так-то
й багато... За аналогією, їх випадало б назвати армією божевільних мародерів.
Вони щиро вірять, що їм «можна всьо» – і стрітрейсинґ влаштувати на столичному
проспекті в годину пік, і мента, коли свисне «стоп», віддухопелити з криком «да
ти знаєш, кто мой папа/мама!», і дівчину в барі ледь не ногами побити, коли
відмовить, – мама-папа від усього відмажуть (і справді ж, відмазують!).
Мені важко судити про рівень «мажорства по-миколаївськи» – журналістика, ця
«четверта влада», в Україні працює не надто дієвіше од перших трьох, і якщо про
Боббі Бейлза відомо все, що потрібно для повного соціально-психологічного
портрета (включно до суми взятого його дружиною кредиту на будинок!), то в
справі миколаївських ґвалтівників скільки-небудь притомної соціальної аналітики
не дошукаєшся – надто відколи ініціативу перехопили російські ЗМІ, з
притаманною їм агресивністю і відверто бульварною «жовтизною» («Расстрєлять как
бєшених сабак!» – «А ви знаєте, што ана била прастітуткай?» і т.д.). Втім, із
громадської журналістики, котра почасти компенсує в нас дефіцит професійної,
виглядає, що справа там може бути не лише в мажорській уседозволеності:
принаймні один із звинувачених (той-таки Євген Краснощок) був зв’язаний,
принаймні через соцмережі, з російськими неонаці. Видно, недарма першою
політичною силою, яка поспішила гучно обуритися миколаївським бузувірством,
став «Русский блок». Їм таки треба було притьмом «відмежовуватись» – заки ніхто
не спохопився, та не завважив вигульклого «в контактє» одного з ґвалтівників
«мотиватора»: «славянски-единого» танка з російським, українським та
білоруським прапорцями, – реклама, для «Русского блоку» в тій хвилині навряд чи
приємна... Не виключено, цим пояснюється і створена в Росії «група підтримки»
миколаївських «танкістів», яка вже начебто назбирала їм понад 100 тисяч гривень
на адвоката: «славянское единство» в дії. Але цілісної картини, повторюю,
скласти годі.
А треба б, ох як треба! Власне в таких випадках і треба, це в інтересах
духовного здоров’я нації – знати, всім і кожному, з залученням фахових
психологів-філософів (у випадку сержанта Бейлза дискусії в пресі дійшли до
критики американської освіти й суспільної ролі церкви!), як росли майбутні
злочинці, що й кого слухали-читали, в яких середовищах формувалася їхня система
цінностей, перш ніж видати на-гора страшну формулу: «Что такое женщина? Система
жизнеобеспечения влагалища!» (навіть не «тварь дрожащая», виходить, а просто
вже механічний девайс!), – всі ті речі знати, без яких неможлива адекватна
соціальна діагностика, а значить, неможливе й лікування хвороби... І такого
знання – про нас самих – нам не забезпечить напівюродиве шоу на Першому каналі
російського телебачення (де, бігме-Боже, тільки наші миколаївські провінціали й
виглядали на нормальних людей і поводились гідно!); не забезпечать його й юрми
наринулих із Росії заробітчан-«варягів», що «правлять» нам телебачення
українське, нав’язуючи з екрана глядацькій масі (а це переважно село й малі
містечка, якраз поставник мегаполісам «нових Оксан»!) «свою» Україну, те, як
ВОНИ нас бачать, – і не даючи нам розгледіти себе самим. А інших мейнстрімних
інформресурсів для аналізу наших соціальних хвороб у нас і нема, хіба вже – в
інтернеті, на маргінесі…
І ось це й є наша справжня, «тиха» окупація. Куди серйозніша, ніж будь-який
досі сущий «режим», хоч Кучми, хоч Януковича: неможливість, цілому суспільству,
побачити себе і зрозуміти, що з ним відбувається. Бо для цього потрібне
постійно діюче своє, незалежне, власного виробу інформаційне поле – а його-то
з-під нас, упродовж цілого минулого десятиліття, помаленьку й витягували, без
будь-якого опору від будь-якої з українських влад, хоч би скільки їх за цей час
перебуло «при стерні»… Витягували, доки не лишили нас – на самій
північносусідській «вторсировині», крізь яку вже нічого не розгледиш – за
винятком усе тих самих вельможних пик, що заведено грають «під паличку
російського дириґента» своє «лайв-шоу» – єдиний багатолітній телесеріал
українського виробництва. І плювати хотіли на те, як там живе і що поробляє той
плебс, котрий їх дивиться.
Чиє життя скільки варте
Інколи в ході того «лайв-шоу» вони проговорюються. «Мене не цікавить, чи він
живий, – прорік був у 2009-му письменник (так!) Володимир Яворівський про
селянина Валерія Олійника, – мене цікавить, ЧИ СТРІЛЯВ ДЕПУТАТ!». Подякуймо
панові Володимиру за відвертість – більшість наших «охлократів» такого все ж
уголос не озвучує, та й таким карбованим стилем не володіє, а просто мовчки
давить «бидло» (те, котре їздить не на лексусах, а в тролейбусах і маршрутках)
– і цікавиться його долею лише тоді, коли на ньому можна зірвати який-небудь
електоральний джекпотик. Ага, і ще коли бидло можна використати як гарматне
м’ясо, – це Олександра Турчинова так пробило було на відвертість минулого літа,
аж він напався на киян, мов політрук на «чорносвиточників»: як, мовляв, сміли
«стояти на тротуарі й їсти морозиво», коли треба було кидатись під колеса
автозака, яким вивозили Юлію Тимошенко?! (ну ясно, «бидлу» ж однаково під
колесами гинути, то чому не тоді, коли пан скажуть?) Тільки якось не надто багато
уваги в нашому інформпросторі до таких «фройдівських обмовок» (а їх можна
назбирати прерясно, я згадую тільки «найхудожніші»!), – і, до речі, до якого то
там «бидла» з серцевим нападом недавно була недоїхала «швидка», не зумівши
пробитися крізь всепаралізуючий царський кортеж Віктора-Нашого-Януковича? Уже
забули? Й імені на слуху не зосталося пом’янути?..
Ні, воно можна, звісно, «атрєзать яйца» трьом юним нелюдам, що познущалися з
підібраної в барі інтернатської дитини (також «м’яса», в їхніх очах!),
випустити пару – й на тому заспокоїтися. Але «червоні лінії», що їх ґвалтівники
переступили в ніч злочину, затерто було в їхній свідомості задовго до того – і
є підозра, що вони тих ліній взагалі в своєму житті не застали, не довідалися
навіть про їх існування… І скільки їх, таких «безлінійних», і зовсім уже не
обов’язково «мажорних», по країні підросло, – невідомо. Бо існує така річ, як
КУМУЛЯТИВНИЙ ЕФЕКТ від системного духовного розтління. Коли з року в рік,
десятиліттями, в країні, без сорома казка, триває відкрита публічна
демонстрація соціальних привілеїв, здобутих злочинно нажитими капіталами (за
які ніхто навіть не починав іще виправдовуватися!), – це не що, як прихована
пропаганда злочинности. Коли ціна людського життя ставиться в залежність від суми
нажитого капіталу (бомж і мільйонер перед законом не рівні, «мене не цікавить,
чи він живий»!), – це не що, як приховане людоїдство. І коли й одне, й друге
затягується в часі настільки, що в цій атмосфері встигає вирости нове
покоління, то вже в цьому поколінні обов’язково почне вибухати накопичене в
міжчасі – ось такими «бомбами», як у Миколаєві…
Що посіяли – те й жнемо.
Пісня про Галю
Якби ще не багатолітня «тиха окупація», назвімо прямо – денаціоналізація,
нашого культурного й інформаційного простору, то цей «кумулятивний ефект» хоч
якось гальмувався б іншими «червоними лініями» – морально-звичаєвими, що
закодовані в культурній пам’яті кожного народу (завдяки яким цей народ і вижив,
не розчинився серед інших у тьмі віків). Тобто, в нації підтримувався б
історично апробований, «природний» для неї механізм «цивілізаційного
самозахисту». Але, здається, загальна сума галасу про «ущемление прав
русскоязычных», в супроводі гопницьких улюлюкань над «вишиванками й глечиками»,
в нас давно перекрила й так не надто сміливі спроби української культури
втиснутися в мейнстрім на хоч трохи помітніше, ніж в УРСР, місце, – не
декоративне, а, як казали наші класики, «будуюче»… А така культурна амнезія ой як серйозно обеззброює
народ перед довготривалим впливом системного розтління! Прислухаймось до
фахівців, до Семена Глузмана: спільне дослідження Асоціації психіатрів України,
КМІС та університету Стоні – Брук (США) показало, що мапа рівнів наркотизації й
алкоголізації та їхніх наслідків в Україні повністю збігається, і хто б
подумав, – з мапою поширення мов… Отака-от закономірність: де вищий рівень
русифікації (відключено «підтримку предків»!), там відповідно гірше і з
душевним здоров’ям – гірша статистика по наркотиках, алкоголю, депресіях,
суїцидах… Сказати б – нижчий рівень морально-психологічного імунітету в
населення: «зламано захист».
І Оксани Макар теж не було кому захистити – не тільки в той фатальний вечір, а
за всі 18 років її скорбного життя. І ні мама, ні бабуся вже не співали їй
пісні про Галю, котру кілька століть тому тодішні «мажори» так само «підманули,
забрали з собою» – а потім «прив’язали до сосни косами» і «підпалили сосну від
самого низу»… «А хто дочки має, нехай научає…» Не звучить по тих барах, де
тусуються сотні тисяч таких Оксан, «Галя» – звучить шансон. «Ты целуй мєня
вєздє, я вєдь взрослая уже…». І нема кому «научати».
Змазані наші «червоні лінії». Змазані, затерті. В Кандагарі – там усе
зрозуміло: прийшла чужа армія, на танках і БТРах, озброєний каратель учинив
масакру – класика жанру. А в нас, кажуть, незалежність (і більшість населення в
це вірить!), – і тільки віртуальний танчик «единства» непоміченим-незавваженим
суне крізь мізки, дедалі дужче засмічуючи їх брудним інформаційним пилом – і
«зачищаючи» по дорозі механізми розуміння й оцінки того, що з нами коїться. І
«ліній розмітки» вже майже не видно: живим, уперто «невідбитим», як показали
миколаївські події, залишається хіба інстинктивно точне відчуття кривди – і
неприйняття насильства. Тим, наразі, й держимося. Тим і миколаївських ґвалтівників
удалося вернути під суд – загальним натиском суспільного гніву вправити
«прогнутий» каркас українського права.
У принципі, це знов-таки «ефект Майдану», тільки в мініатюрі: навалившись «усім
миром», один раз змусити дисфункційну владу виконувати ті функції, котрі їй, за
визначенням, виконувати належить. А далі, як і в 2004-му, – стоп. Далі «майдан»
не знає, що робити…
І розходиться по домівках і барах. І вмикає телевізори. І слухає шансон.
Шоу триває…
Оксана Забужко –
письменниця
Джерело: http://www.radiosvoboda.org/a/24564325.html
Станіслав Стеценко / Mahno.info / Україна
Вернуться назад
|