МАМА. Життя як приклад

МАМА. Життя як приклад 

Героями і талантами багата Українська земля. Але герої і таланти не з’являються нізвідки. Їх в муках дарують світу героїчні, талановиті і відважні УКРАЇНСЬКІ  МАТЕРІ, які в ЛЮБОВІ народжують, піднімають на ноги  і виховують наступні покоління  УКРАЇНЦІВ, ПАТРІОТІВ, ВОЇНІВ .

На  сильних і мудрих МАТЕРЯХ-ТРУДІВНИЦЯХ тримається Україна  і увесь світ, бо це вони вдень і вночі силою свого Українського Роду і ДУХУ мужньо стоять на захисті нашої Вітчизни на Східному фронті неоголошеної війни, своїми безсонними ночами, душевним болем і молитвами оберігаючи своїх синів, братів і чоловіків, щоб Україна перемогла у війні і здобула своє щасливе майбуття.

Кожну МАМУ  не можливо не любити, бо  кожною миттю свого життя МАМИ віддають тепло своїх душ і приносять користь близьким та чужим людям,  а їхня материнська постійна турбота і важка щоденна праця завжди була і буде  прикладом особливої материнської Віри, Надії і Любові, які вони щедро і без залишку віддають своїм дітям, своїм родинам, всій Україні.

Про МАМИНЕ  ЖИТТЯ ЯК  ПРИКЛАД, з болем розповідає Тетяна Малахова :

Вчора я поховала маму.
Пішла з життя маленька жінка з таким міцним характером, що йому могли позаздрити чоловіки. 
30 років назад, коли вона працювала майстром на машинобудівному заводі, у якогось робітника заклинило станок. Викликали інженерів, почали розбиратися… станок включився, деталь набрала шалені оберти, а потім зірвалась і полетіла в мамин бік. Вона чиркнула їй скроню… здавалось, ледь-ледь зачепила брову. Мама відлетіла на кілька метрів і впала спиною на величезні чавунні болванки. Тільки через тривалий час лікарі помітили, що в неї чорна спина і поперек, тому що вся увага була прикута до її черепно-мозкової травми… неймовірно страшної травми…. Вона лежала в лікарні вся в бинтах, під капельницями, з трубками… Я сиділа поруч і плакала. Вона відкрила очі і я почула: «Я не помру, я тебе ще заміж не видала…»
Це було в січні 1987 року. До мами в лікарню почали ходити заводські начальники і просити, щоб вона підписала якісь папери, що це була побутова травма… їх була сила, тих здорових мужиків , яким так не хотілось отримати по голові за це ЧП і втратити премію. Вони виводили мене, перелякану студентку, в коридор і просили вплинути на маму: «Вы понимаете, это январь! Начало года! Так сказать, проблема на весь год! Она все равно умрет, а нам до конца года отдуваться. Мы вам хорошо заплатим»… Мама лежала біла, чи то від болю, чи то від відрази до цих людей. Вона тихо сказала «ні». Твердо і сухо. І попросила лікаря нікого до неї не пускати, крім дітей…
Навесні її виписали з лікарні і вона повернулась на той завод з довідкою, що їй треба робота, відповідна її здоров’ю і пережитій травмі. Чому мамі не дали групу, я не знаю… Мстиві заводські начальники різних рівнів не забули ту відмову і поставили маму контролером ВТК в якийсь цех, де постійно гупали якісь преси, стояв сморід і була висока температура. Вона трохи не втрачала свідомість, плакала, але її не переводили в більш-менш спокійне місце.
І тоді моя мама поїхала в Москву. Взяла свій партквиток і поїхала в приймальню ЦК КПРС. Я вже не знаю, як їй вдалося потрапити туди в той же день, як вона приїхала в Москву, але наступного дня вона вже повернулась в Горлівку. Я уявляю, що вона наговорила в тому ЦК, тому що коли вона виходила з кабінету, той чолов’яга витирав на лобі піт і просив секретарку з’єднати його з Горлівкою….
На пероні в Микитівці маму зустрічали заводські бонзи з шикарними квітами. Мама мовчки пройшла повз відчинені двері білої «Волги» і сіла в тролейбус. Вона не вийшла біля дому, на 5 кварталі, а поїхала на завод. Пішла в партком і поклала партквиток на стіл. Це був 1987 рік.
Мама так пояснила свій вчинок так: «Як би ти знала, скільки в тій приймальні було нещасних людей, які постраждали від беззаконня. З Узбекистану, Грузії, Киргизії… що відбувається в країні, це жах….»
Маму перевели на таку роботу, яка їй була потрібна. Але травма і падіння не пройшли просто так… з часом вона осліпла на те око, біля якого прошмигнула та деталь…. Пізніше у неї діагностували рак прямої кишки (дали про себе знати ті чавунні деталі)… вона, здається, притягла усі хвороби на світі, але не здавалась. Кожного року вона лежала в лікарнях, але виходила з них з перемогою. Тільки перестала носити височенні підбори і спати в бігуді. 
І завжди я чула: «Я не помру, я ж тебе ще заміж не видала»… «я ще не діждалась онуків», «онуки ще не пішли до школи», «онуки ще не оженились», «ще не діждалась правнуків», «ще не посадила садок»….
Чомусь їй здавалось, що від смерті її врятує життя в селі і праця на землі. Спочатку вона купила будинок в Зайцеві (саме там, де зараз війна), а пізніше, коли я переїхала в Київ, купила собі хатку на Київщині, в Миронівському районі. Хатка була невелика, з величезною піччю, яка з’їдала тону дров, але тепла не давала. Мама шукала пічника, який би зробив таку піч, щоб вона давала тепло на всі кімнати. Не знайшла. І тоді передивилась якісь журнали і зробила грубку сама. Сама – це від залиття фундаменту до димоходу на горищі…. Ну не дивно – колишній інженер. І грубка вийшла така чудова - невелика, топилася з сіней, а боки її виходили в усі кімнати. Потім вона навчила робити грубки мого брата. Зараз в селі, в яке мама переїхала в 2001 році з Донбасу, можна нарахувати близько 10 грубок за її ідеєю. 
Вона все життя мені казала : «Не надійся на державу. Ти їй не потрібна…» Мама майже до останнього працювала на городі і тримала худобу. Вона на зиму робила стільки запасів, що вони не вміщали в її погріб. І не скривала, що боялась голоду, а в неї ж стільки онуків і правнуків! Взимку 2016 року її погріб, який був розташований в горі за її хатою, обвалився. На полиці впала майже ціла гора. Це б хтось інший плакав, а вона просто сказала : «Цікаво, що подумають археологи через 200 років, коли знайдуть там 300 банок консервації і 10 літрів горілки?»
Я інколи навіть не вірила, що ця жінка все життя прожила в місті, об’їздила увесь СРСР і чимало закордонних країн. Ще при СРСР вона була в Індії, В’єтнамі… Але вона не ностальгувала за молодістю, вона насолоджувалась життям в селі - посадила величезний сад, перебудувала будинок, провела газ, зробила в будинку всі зручності. 
Останні 16 років, які вона прожила в селі на Київщині, мама дуже переживала, що на її похорони ніхто не прийде, бо все її життя і могила чоловіка залишились там, на Донбасі… але як вона помилялась! Вчора прийшло стільки людей, що не всі вмістились в хаті, а коли на цвинтарі до її труни вишукувалась черга прощатись, я заплакала ще сильніше… яка ж чудова була моя мама, така маленька смілива жінка... 
За два тижні до смерті вона мене дуже просила не плакати на її похоронах: «Ти ж знаєш, я не любила плакати. Краще згадайте щось веселе про мене…» Ось така була моя мама… 
Шкода, що вона не дочекалась нашої перемоги. Дуже вона її чекала і ненавиділа Путіна. Якось прокинулась вранці і каже мені… а мама дуже любила історію, і навіть хотіла стати вчителем історії. Так от, вона мені каже: «Здається в ці дні вбили Павла 1. Дали табакеркою по голові і додушили… а ну подивись в інтернеті, що там чути… ти ж знаєш, історія ходить по колу…» Я подивилась і кажу їй, що з Павлом вона не помиляється, а от Путін живий. Ніхто його не вбив… Мама зітхнула і каже: «Перевівся народ. Виродився…» 
До 80 років мама боролася за життя і трималась з останніх сил. І при цьому продовжувала працювати. «Якщо я ляжу, я вмру», - часто казала вона… 
І от вона вже злягла. Лежить і каже: «Ну яка безглузда смерть. Аж прикро…» Я не розумію, що вона має на увазі, бо прожила ж таке довге і яскраве життя. «Ти не розумієш, - каже, - я про те, що все повинне приносити користь. Я все одно помру. А чого помирати просто так? Була б я трохи сильнішою, я б прив’язала до себе вибухівку і поїхала в Москву. До Путіна… а шо ти думаєш, прийшла така бабуся до мавзолею в хустинці… я навіть хустку вдіну! (мама все життя носила берети і капелюшки) тільки побачу Путіна, підійду впритул і підірвусь». «Мама, - кажу я, - не бери гріх на душу. Не кажи такого. А якщо постраждають невинні люди?» А мама зітхає: «Та біля нього в радіусі 5 кілометрів порядних людей немає…» «Все одно, - сміюсь, - не треба таке казати. І хто тебе пустить, і де ти вибухівку візьмеш?» А мама каже: «Були б сили, я б вас не питала, і вибухівку знайшла…»
Ні краплі не сумніваюсь в її словах))) Знайшла б)) Вона була така маленька, але така сильна. Мій батько, колишній лісоруб з Уралу, з яким вона познайомилась на Донбасі і який працював в шахті в ґезенках, навіть не пробував порушити той матріархат, який вона встановила в родині…. «Надя сказала…» і крапка. 
Моя мама пішла в інший світ з біллю, що не скінчилась війна… її дитячі спогади були пов’язані виключно з війною, і останні роки життя вона вранці і ввечері молилась, щоб прийшли перемога і мир в Україну…
Всі мої друзі, хто хоч раз бачив мою маму, вважали її особливою жінкою, і завжди казали, що я повинна написати про неї книгу. Звичайно, прийде час і я це зроблю. 

Чи ти мене, мамочко, чуєш
Крізь товщу землі і хрест?
Де ти сьогодні ночуєш,
Дісталась вже білих небес?

Вибач, що душу шматую.
По нервах пробігся струм…
Я за тобою сумую 
І в хаті посіявся сум.

А ти ж бо була весела, 
Упевнена і завзята.
Сміялась, що в руських селах
Жінки йдуть в палаючі хати.

А ще зупиняють ко́ней …
І все це – події звичайні.
«А в нас, - ти казала, - доню,
Коняки стоять у стайні.

Сорочки і обруси білі,
І пісня лунає дзвінко…
І хати доглянуті, цілі…
Тому що ми - українки…»

Джерело: Тетяна Малахова

Станіслав Стеценко  / Mahno.info / Україна