Життя після смерті: НЕ ЧІПАЙТЕ МЕНЕ. Я ПОМЕР…

Життя після смерті: НЕ  ЧІПАЙТЕ МЕНЕ. Я ПОМЕР…

Всю правду про кляту війну описати важко. Та грань, що розділяє ЖИТТЯ і СМЕРТЬ на ВІЙНІ така нестерпна і болюча, що далеко не в кожного вистачить сил знову її пережити, ВСЕ осмислити  і висловити словами абсолютно   точно і правдиво, щоб пояснити як приходить ЖИТТЯ після Смерті не фізичної, а пережитої…

Пережити власну смерть на війні виявляється можливо. А от смерть своїх друзів-побратимів пережити буває ще важче… Цей шок залишитися живим там, де загинули інші, може залишатися в людській Душі  надовго, на роки, як присмак крові на запечених губах, через які не можливо вдихнути повітря, щоб жити далі…

Про Життя після Смерті відверто і точно

 Stiven Roberts :

«Не чіпайте мене. Я помер.
Помер давно. Не тоді, коли оперували, коли витягали з мене нутрощі та мили їх дистильованою водою. Не тоді, як завис без страховки над прірвою і не зважувався зробити рух, що міг стати останнім.
І не тоді, як тонув в глибокому озері, повільно опускаючись в темінь та холод брудної води...

Я помер в той день, коли загинули товариші.
Коли я стояв в ямі, яка раніше була домом, і кликав їх. Можливо, ще живих тоді. Живих, як я. Кликав - та не отримував відповіді. Бо хто почує тебе, як немає голосу? Коли ти кричиш: "Сєрий... Юра... Хлопці!..", але сам не чуєш себе, бо замість слів - хрипкі вигуки, важке дихання.

Бо ще не осів пил вибуху; повітря немає, кисень вигорів. Тільки запах розпеченого металу, мов присмак крові - ти пам'ятаєш, як то. Колись доводилося битися, і смак крові в розбитому носі здавався присмаком іржі... І тепер смердить іржею. Дим всідається чорним пилом на сніг, горілим озоном стратосфери, падаючим нічним небом... 

Щойно стояв на посту; був мороз, мерзли пальці, парувало дихання.
А тепер гаряче, спина мокра від поту... І ноги ледь тримають.
Бо було три вибухи... Три. 

Перший перед твоїми очима; але ти ще живий, бо снаряд певно зрикошетив від асфальту; а може він не протипіхотний, не має ні шрапнелі, ні купи осколків.
Другий вибух далі, хоч ти гадав що цілять в постамент пам'ятника "Полуторці", під яким твій бліндаж. САУ з легкістю рознесе його, завалить наївних, котрі надіються на те укриття... Ховатися до всіх? Чи впасти в окоп, щоб було кому розібрати завал, врятувати побратимів?

Але наступний вибух далі від нас, ніж перший. Здригнулася земля, прогуркотіла вибухова хвиля, понеслася селом. Може й виживемо... Та був і третій вибух. Після якого ми померли...

Я не чекав закінчення обстрілу. Щойно прибіг Федя, закривавлений, глухий, я зрозумів - влучили. І можливо секунди розділяють життя та смерть. Життя та смерть моїх побратимів, якщо я не встигну вчасно; моє життя та мою смерть, якщо встигну невчасно. Ніхто не казав, що не буде четвертого вибуху. Командир це знав, і намагався мене спинити; він не хотів втратити більше бійців.

Схопив джгут, свій та запасний, і кинувся туди, де всідався пил.
Я теж тоді ще хотів жити. Але я хотів, щоб жили й мої товариші. Для того мав встигнути вчасно. Якщо Федір вижив - може, й інші?.. Та в це не вірилось. Те, що я побачив... Не могли вони вижити. І Федор Сирук не міг. Бо та купа цегли, що була колись домом... Ніхто б не вижив.

Я гукав, шукав, метався руїнами... Кричати не було сил, як і рухатися. Мов під водою, мов у важкому сні... "Хлопці... Пацани!" Тоді я все ще був живий, але вже тонув. Та ж темінь, сіре в очах, легені стискає без повітря...

А потім я почув голос. З під землі; з того світу:
- Вася...

Голос! Серьога! Живий!!!
Я кинувся розгрібати завал. Зтягнув лист профілю, побачив сіре від пилу обгоріле волосся.
- Серьога! Держись, я витягну тебе!
Обличчя сіре, брудне, обпалене. Але впізнав мене, значить, все добре?
Я вхопив його під руки, потягнув з ями, в якій він був. Мені здалося що його засипало по пояс, що він провалився в погріб...

Я потягнув, сумніваючись що зможу його витягти. Сподівався зможу, встигну - і скоріше далі, в укриття, поки не пролунав четвертий вибух.
Напружився, потягнув, і надто легко...
Тоді я помер. Серце моє померло. А може, скам'яніло?

Я витяг Серьогу. Фрола. Нашого Фрола... Ніг в нього не було. Майже по пояс.
Я вмер, бо більше не відчував себе. Віднялися руки, я впустив побратима на землю. Щоб він не бачив... Я не міг дихати і кричати. Безгучно кликав на допомогу товаришів, бо сам вже не міг діяти. Всі сили пішли у рвану землю, в чорноту холодної ночі...

Першим прибіг Віктор Анісімов. Він допоміг витягнути Сергія; ми поклали його на землю. Андрій Харченко зробив укол, разом ми перев'язали джгутами те, що лишилось від ніг... Руки Андрія почорніли від крові та пилу, тремтіли від холоду і хвилювання, але він справився... Навіть написав записку з часом перев'язки. Невідомо для чого...

Хлопці тим часом шукали Юру та другого Серьогу. Я не хотів бачити, як помирає Фрол... Олександр Борисов лишився з ним.
- Сань, вкрий мені ноги, холодно...
Я не міг того чути. Не хотів...

Приєднався до товаришів. Вітя, Сергій Гринюк, Геннадий Волошин, Вова Коваль, ще хтось - шукали інших. І знайшли. Анісімов знайшов Юру Панасюка. Я був поруч.  Нога Юри була вивернута п'ятою вперед, а голова...

- Не дивись, Вітя...
- Що?
- Голова... Надто...
Але я помилився. Просто тіло було так скручене... Вибуховою хвилею його зламало, мов ляльку. Потім і Ковтуна знайшли. 
...
Відправили тіла. Серьогу Фрола не довезли. Діма, наш медик, зробив все, що міг. Сергій був його другом.  Але не в силах повернути до життя тих, хто вже помер. З такими ранами неможливо вижити, і я не знаю, якими надлюдськими силами тримався Серьога за життя... Можливо тому, що мав маленьку доньку...
***

Всі, хто там був –  ми всі загинули в той день. В тій чи іншій мірі. І я помер. Бо побачив смерть, відчув її холодний подих, іржавий присмак... З тих пір мене немає. Немає того життя, що було раніше. Але є нове. Переродження. Другий шанс?

Його я не змарную. В хлопців його немає, відібрав третій вибух. В мене він є.
Тому не вчіть мене жити, якщо самі не знаєте, що таке Життя. Не вчіть горбатитися на пана на заводі чи орати горо́да на полі; не вчіть сидіти вдома та годувати свині. Коли мені то буде до вподоби - я робитиму то сам. Але не зараз, не сьогодні...

Не вчіть, бо самі не знаєте, що то - Жити, і як то - Померти...

P.S.  В четвер, 21 червня 2018, перед засіданням сесії Хорошівської районної ради відбулося вручення військової посмертної нагороди іршанцю Сергію Фролову – бійцю 30-ї окремої механізованої бригади, який у 2015 році загинув під час військових дій на Донбасі. Передали орден  «За мужність» ІІІ ступеня дружині полеглого героя Тетяні та його 4-річній доньці».

Джерело: https://www.facebook.com/S.RobertsJN/posts/698731297125670

Станіслав Стеценко  / Mahno.info / Україна