Характерництво, як початкова система езотеричних знань та практик

Десятиліттями пропагують у нас різноманітні види китайських та корейських єдиноборств , і зовсім не згадують єдиноборства індійських кшатріїв , котрі існують там і до сьогодні . Ми всі знаємо про кунг – фу , монастир Шаолінь, карате, дзюдо і майже не чули про індійську каларіпаяту чи важдрамушті . Цікаво, що самі китайці з надзвичайним пієтетом ставляться до цих видів боротьби: ”Майстри китайських бойових мистецтв можуть підсміюватись над каратистами Окінави , Кореї і Японії , але всі вони переповнені поваги до традиційного індійського кулачного бою . Врешті саме від нього походить Шаолінь, і не личить напевно критикувати попередників ” , – пише про індійських майстрів знаменитий дослідник бойових мистецтв світу Д . Гілбі . Дійсно, атже саме індійській йог є засновником кунг – фу . Бодхідхарма (під таким ім”ям він відомий в першоджерелах ) у 520 році н.е. покинув Індію і відправився до Китаю. Там він влаштувався в монастирі Шаолінь. Місцеві ченці здалися йому фізично слабкими і нездібними витримувати аскетичне життя буддистів. Тоді він запропонував ченцям комплекс фізичних вправ , щоб укріпити здоров’я і витривалість ченців. Вправи виявилися дуже ефективними і ченці стали регулярно проробляти їх, доводячи до досконалості свої вміння . Поступово на основі цих фізичних вправ ченці розробили систему самооборони, щоб захистити себе від бандитів і грабіжників, яких в середньовічному Китаї було досхочу. Основою цих вправ було арійське бойове мистецтво – каларіпаяту .

У нас на індійські бойові мистецтва накладено табу, немає жодної інформації . А чому ? Відповідь проста . Можна простежити чіткі паралелі між українськими козаками і кшатріями – від звичаїв до зовнішнього вигляду. Наприклад раджпути, котрі також вважають себе нащадками ведичних кшатріїв , носять шаровари і широкі пояси, довгі вуса, які як і запорожці закручують за вуха , і оселедець на голові , котрий і називається подібно "чут” (порівняйте з нашим "чуб”). На своїх щитах і знаменах раджпути з давніх-давен поміщали тризуб – знак Шиви . У них існував звичай: воїнам , котрі від”їджали на бій , меч завжди вручала жінка – мати або дружина . Нашим козакам зброю також виносила мати , дружина або сестра , що зафіксовано у давніх колядках та думах :

Татусьо вийшов – коника вивів ,
Братенько вийшов – сідельце виніс,
Сестриця вийшла – зброю винесла…

Очевидно, характерники та козаки були головними хранителями і продовжувачами давніх арійських традицій в тогочасній Європі . В Ведах розповідається про махаратхів, легендарних бійців здатних по одинці боротися проти тисяч озброєних людей. Згадані загони існували серед арійської варни кшатріїв, аналогу прошарку українського суспільства – козацтва. Лише вони володіли всіма п’ятьма видами зброї: зброєю для індивідуального поєдинку (мечі, палиці); зброєю типу списів, котрі тримають в руках або метають; "муктами” – знаряддям для метання стріл; "янтра-муктами” – великими метальними машинами; містичними стрілами "астрами”, зарядженими духовною енергією ведичних мантр. Слід зазначити ,що "ма” в перекладі з санскриту - "великий”. Характерники приділяли основну увагу психофізичній підготовці, і як наслідок духовному розвитку. Молодих козаків, яких звали Джурами, до служби готували не менше 10 років, під час яких вони навчалися і набували необхідного досвіду. Займалися козаки не лише військовим та бойовим мистецтвом, але й іншими мистецтвами, наприклад танцями (гопак, метелиця і т. д.). Саме в цих танцях, як було зазначено вище, збереглася частина спадщини арійських бойових мистецтв.

Імовірно, свій початок характерники ведуть від давньоукраїнських Рахманів (волхвів), а ті в свою чергу, від арійских Брахманів. Слід зауважити, що до нашого часу в західній Україні шанують пам”ять про них, святкуючи Рахманський Великдень. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний (948 р.) характеризує їх як прекрасних воїнів, які легко перемагають тюркські племена, а польський король Болеслав Хоробрий, що оцінив військові якості цих стародавніх косаків, наймав їх до себе на службу (у 992 році). Також про традиції давньоукраїнських характерників у своїй хрониціпише Історик Лев Диякон (6 ст. Візантія) : «Ті мудреці , що живуть у лісах, володіють руками своїми і ногами з таким успіхом, що можуть самі протистояти з голими руками десяткам воїнів, озброєних мечами і одягнених у броню» .

 Згадані мудреці (волхви) навчали своїм методам боротьби і підручних слов’янських князів. Наприклад, учень волхва Межібора на ім’я Гуда був охоронцем київського князя Ігоря і княгині Ольги. Він заснував при імперському дворі школу кулачного бою. У давньослов’янському«Волховнику» ("книга мудреців”) розповідається таке:
«Прийшов Межібор і сказав Межібор:« Рука блискавка. Нога грім. Рука меч. Нога молот. Неправді смерть!» І вдарив Межібор печенізького князя в обличчя, і закричав Межібор страшно, на допомогу богів закликаючи. І вдарив кулаком печеніга під саме серце. І впав мертвим князь.
«Не для раті це , а для чистого шляху, по якому правда іде» - сказав Межібор і вдарив кулаком по дубу. І захитався дуб і зронив листя з жолудями. І закричав у лісі Див і вибіг з лісу Тур. І впав у ноги Межібору. І з великим страхом побігли печеніги, налякані силою Межібора.» Ще кажуть, що Межібор – це той самий мудрець, який напророкував імператору Олегу смерть "від коня свого”. Так само до нашого часу дійшли і інші оповіді стародавніх українців, наприклад: «Жив у древлянській землі мудрець Доброгаст : Посварив його за щось цар Ігор, чим викликав великий гнів Доброгаста. І сказав тоді Доброгаст, що небезпечно з ним це робити. А на доказ своїх слів викликав на поєдинок три десятки Ігоревих дружинників, проти яких пішов зовсім беззбройний. І блискавка спалахнула високо в небі . Худий,здавалося б, зовсім немічний Добрагаст порозкидав дружинників, кількох скалічив, а одного вбив. Зброєю йому служили руки й ноги”.

Отже, підбиваючи підсумки, знаписаного можна зробити висновок про те, який величезний пласт цінної інформації стосовно українського народу заховано в індо-арійськійкультурі. На наше щастя в Індії, на відміну від України,згадану культуру ніхто не нищив і не намагався спотворити. Тому там арійська спадщина, якщо відкинути суто індійські культурологічні напластування, збереглася в чистому вигляді з часів коли слава Аріїв гриміла по всій Євразії, від північного Причорномор’я до Гімалаївта берегів індійського океану. Спадщина українців просліджується в таких системах духовно-фізичного розвитку ,як Йога , Каларіпаятту, Веданта, Тантра тощо. Найголовнішим є те, що ці системи практикуються до нашого часу. Дослідження характерництва та козацтва в контексті саме цих мистецтвта традицій індійського народу, допоможе відновити втрачену арійську спадщину українського народу…

P.S. Українці мають повне право, навіть сказати більше, зобов’язані віднайти в вищезгаданих традиціях спадщину своїх пращурів і відновити наслідування часів. Пращури українців гідні цього.

Та на жаль, завдяки лизоблюдству правлячої верхівки, а також цілеспрямованій антиукраїнській внутрішній та зовнішній політиці діючої влади, традиції духовного та фізичного розвитку стародавніх українців, в наш час, занедбано і майже втрачено…

Характерники були сильними чаклунами, серед здібностей яких — вміння зупиняти кров, заговорювати біль, ловити кулі голими руками, ходити по воді та вогню, годинами знаходитися під водою, ставати невидимим, гіпнотизувати, з'являтися в кількох місцях одночасно та викликати панічний жах у ворогів, що спричиняло панічну втечу їх з поля бою. Також такі козаки могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, неживу природу, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води («на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть»).

Уміли характерники і керувати погодою — розганяти хмари або, навпаки, накликати дощ. Сильний дощ міг зволожити порох, що робило вогнепалу зброю непотрібною. Також дощ міг перетворити поле бою на болото, в якому грузла важкоозброєна кіннота суперника.

Характерниками ставали, як правило, люди з екстрасенсорними здібностями, зі схильністю до навіювання, гіпнозу, яснобачення, телекінезу чи телепатії. Історик Аполлон Скальковський (*1808—†1899) описував характерників як таких чарівників, «що їх жодна вогненна зброя, ні куля, ні гармата умертвити не може», а за необхідності вони могли зачарувати будь-яких сторожів чи вартових так, що «ніхто з них не почує і не побачить жодного козака... і тоді вже вони беруть що хочуть, і повертаються в Січ»

Письменник Андрій Чайковський (*1857—†1935) описував характерника як «надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити»

Так само і Микола Костомаров (*1817—†1885) трактував характерника, як «чародія, якого не брала куля». А історик Володимир Голобуцький (*1903—†1993) писав, що характерники були «замовлені від кулі і шаблі».

За легендою, характерників «ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Також вірили, що характерника можна було вбити лише срібною кулею в серце — тому вони нерідко першими йшли в бій.

Як розповідають легенди, декотрим характерникам після смерті забивали в груди кілок, щоб вони не вставали. Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу. Цей звичай зберігся ще зі скіфських часів. Як стверджує історик Світлана Бессонова, таким чином хоронили «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням». Одне з таких поховань козака-характерника було розкопано в 1936 році біля села Архангельське Ясинуватського району Донецької області. Козак лежав у дубовій труні, зробленій без жодного цвяха, лицем донизу; одягнений був в червоні шаровари і синій жупан, підперезаний зеленим поясом, а за поясом мав пляшку горілки, запечатану сургучем.

Офіційна церква звинувачувала характерників у чаклунстві.

Перші згадки про власне козаків-характерників датуються ХV століттям — про них писали руські та візантійські філософи. Пізніше польський історик Бартош Попроцький (*1540—†1614) лишив спогади про козаків, які не лише замовляли кулі, а й збирали їх з себе руками і кидали назад у ворогів. Ті, в кого потрапляли кулі, гинули на місці.

Найвідомішим козаком-характерником називають козака Мамая — ідеалізований образ козака-мандрівника, воїна, мудреця, казкаря і характерника в одній особі. Також, за переказами, майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і відомі полковники були характерниками. Серед них — Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай і найбільший характерник з них — Іван Сірко. За час свого отаманування — з 1659 по 1680 роки — Сірко брав участь у 55 битвах і скрізь виходив переможцем, не рахуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами, не занесених до літописів і виграних ним. Козаки вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба або заклясти вороже військо. Турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. Український письменник Адріан Кащенко писав про нього:
« Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими курінями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич? »

Існує легенда, що козаки 5 років не ховали Сірка після його смерті, возили його тіло із собою у походи і були переконані, що він і мертвий наводить страх на ворогів і допомагає їх перемагати. А згодом — відрізали його праву руку, з нею ходили на війну і за необхідності виставляли її наперед, приказуючи: «Стій, душа й рука Сіркові з нами!».

Масово чаклуни-характерники вперше були застосовані козацькими воєначальниками під час оборони Говтви від польського війська в квітні 1638 року. Капелан польського війська Окольський згадував:
«Тисячами посадили на валах людей, гармату розложили на шанці, сотнями обсадили башти і брами, по високих дахах розсадили чарівниць і чарівників, аби слідкували звідти і чинили замовлення на добру стрільбу, повітря і вогонь. »

Багато хто з сучасників зазначав наявність козацьких чаклунів і чаклунок і у війську Богдана Хмельницького.

Коли у 1775 році московські війська підійшли руйнувати Запорізьку Січ, старшина і духовенство умовляли козаків не чинити опір. Більшість запорожців здалися. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і втекли за Дунай в Туреччину, де заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Проявили себе характерники і на новому місці — у війні з козаками-некрасівцями. За переказами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець.

Чимало старих характерників залишилося на Великому Лузі і після зруйнування Січі. В народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський — «сам кував рушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому» і «завжди охоче давав притулок всім запорожцям, що після зруйнування Січі не пішли на Дунай і лишилися без притулку»; три брати-запорожці Канцибери «силачі були великі», а жонатий Канцибера «був великий галдовник (чарівник) — загалдував свої гроші» і їх ніхто не брав; був ще козак Гайдук та інші. Прожили вони, за переказами, більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро і урочище.

Джерело:  Характерники