КОЛИ  ПОТРІБНО  ВСІМ, АЛЕ  НІХТО  ЦЬОГО  РОБИТИ  НЕ  ХОЧЕ -  ТОДІ  ПОСТАЮТЬ ТИТАНИ, щоб виконати свій титанічний і надзвичайно важкий,  але вкрай потрібний  людству  обов'язок. Так було з Прометеєм, так є і зараз з  ТИТАНОМ ПРАВДИ  і  УКРАЇНСЬКОГО ВІЛЬНОГО  ДУХУ  Олексієм Подольським.  Як і Прометей, що дав людству  світло і тепло, так само і Олексій Ігорович Подольський  , як журналіст, публіцист і громадський діяч, дає Україні і її багатостраждальному НАРОДУ  СВІТЛУ Віру і Надію на те, що законність і правопорядок  в кінці кінців восторжествує  і покладе  край організованій злочинності і беззаконню в нашій країні.

Як і Прометей,  Олексій Подольський  вже 16 років  ПРИКУТИЙ ПРАВДОЮ до справи вбитого на замовлення журналіста Георгія Гонгадзе.  Хто не боровся зі ЗЛОЧИННОЮ  СИСТЕМОЮ, той не знає як це бути  самотнім, рухаючись  проти студеного вітру, що збиває з ніг і калічить та обморожує втомлене  тіло і душу.  Хто не поставав проти СИСТЕМИ, той не знає що таке цинічна зрада «любих друзів» і яка ціна дійсного побратимства  соратників. Поховавши через 16 років  Георгія Гонгадзе, Олексій Подольський  продовжує НЕСТИ  СВІТЛО  ПРАВДИ, розсіюючи темряву і зневіру.

Навіть через 16 років, глибокий аналіз злочинної діяльності Кучми, за який мало не вбили Олексія Подольського, є надзвичайно важливим і потрібним сьогодні, щоб молоде покоління революціонерів  і  відданих захисників Вітчизни мали повне уявлення про все те ЗЛО, що здійснив «батько» державної мафії України.

Олексій Подольський

КУДИ ЙДЕМО, УКРАЇНО?

Знайшов текст - той самий, за який мене так завзято лупив Пукач. Що ж так до трусів трухнуло Кучму? (саме за ці аналізи мене возили копати власну могилу).
Згадалося, що цей матеріал ми з Паличем писали і розповсюджували через Юру Оробця у Верховній Раді і серед чиновництва якраз через кілька тижднів, як кастетом проломили переннісся Олександру Єльяшкевичу. Тепер вже доведено, що вказівку вбити принципового парламентаря давав той самий Кучма, за те що Олександр ініціював у Парламенті процедуру імпічменту президента за фальсифікації виборів і Референдуму. Цікаво, що єдиний, хто з українських журналістів насмілився взяти інтервю у постраждалого був - Георгій Гонгадзе, який прямо з реанімаційної палати транслював Єльяшкевича на радіо "Континент". Всі інші вже тоді були лещенками і наємами. А Георгію залишалося жити менше півроку.

Топив грубу.

Скінчилася теслярська стружка для розпалу. Приніс з сараю не роздані залишки з типографії «Української перспективи».
І як буває біля вогника, мене - книжкового салія - затягнула магія букв - та ще й уявляєте - власних. Не зміг утриматися і перечитав себе рідненького через 16 років,
Спочатку думав: то було тоді, і тепер мало кому буде цікаво.
Прочитав і ,чесно, здивувався: майже все про СЬОГОДНІ.
Воно довге, але і системні проблеми не малі, і всі до одної залишилися при нас.
Відсканував виключно для Вас: здається загалу буде цікаво – «за що саме найпихатіші українські президенти возять маленьких окулярних інтелігентів до лісу по синці»?

P.S. Єдина купюра: прибрав підпис Серйожки Головатого, якого, щиро каюсь, ми використовували довгий час упізнаним ярликом, (ми все більше конспірувалися задля досягнення мети. Я зокрема - задля безпеки і недоторканості нашої конспіративної типографії, якою опікувався і яку ми ховали у арендованій колишній "ленінської кімнаті" і актовому залі однієї з київських бакалійних баз-скаладів у промзоні на Соломенці. Ми не порушували закони, але добре знали, з якою владною бандотою маємо справу. А той самий Ройтман, що тепер дає викрівальні інтервю, і придворний кат Кучми - генерал Фере, вчитель і духовний наставник Пукача і Кравченка, не були для нас таємницею. Дякувати богу, переконалися у правоті лише власними побитими м’язами). Але він – цей Серйожка навіть не образиться (таке взагалі не здатне до гідності) і не заперечуватиме: адже часто-густо дізнавався про підписані їм тексти лише від читачів – часом курйозно, бо навіть до змістовного редагування не здатний. А тепер, як на мене, він не заслуговує навіть на газетку біля пічки: зрадив і нас, і наших ворогів і не один раз – тепер взагалі підлість - це його життєве кредо. Мабуть краще за Таню Коробову про нього навряд чи хто скаже: "Здавалося, що в Україні є хоч один європейський гей, і той виявився - повним підарасом". Не випадково – поріднено - його тягне у конституалісти сам великий Петрушка.

Рекомендую: не читайте все. Багато букв. Перегляньте. І якщо МИ не праві – відтак правий Пукач, а точніше Кучма, а тепер і Порошенко.

"Куди йдемо, Україно? (2000 рік)

Дев'ятий рік Україна незалежна.

Дев'ятий рік українське суспільство блукає лабіринтом власних
злиднів і час від часу наступає на одні й ті самі граблі, чухає розбитого лоба і знову плентається за тими, хто той лабіринт добудовує.

Дев'ятий рік політичної наївності, а в підсумку,— голодна і холодна, безробітна і боса, Україна на початку третього тисячоліття має в Президентах Л. Кучму.

Того самого Кучму, за правління якого президентське оточення, організувавши штучну гіперінфляцію, вкрало до копійки заощадження населення і видурило останнє трастовим шахрайством, розтягло до цента західні кредити і розпродало військового майна та зброї на десятки мільярдів доларів, привласнило кращу нерухомість і розпродало на свою користь третій у світі торговельний флот.
Того самого Кучму, правління якого гарантувало так званим олігархам безкарність і зелене світло в бартерних махінаціях із зерном, соняшником, цукром, вугіллям, металом та іншими українськими товарами, в мільярдних спекуляціях з російською нафтою і газом, у безмитному і пільговому імпорті «лапок Буша», підроблених цигарок, алкоголю, автобрухту та іншого непотребу, який виштовхнув з українського ринку національного товаровиробника, залишивши більшість українців без роботи.
Того самого Кучму, правління якого віддало український народ на поругу кримінальним авторитетам, злодіям у законі та правоохоронним генералам, які спільними зусиллями замордували українського підприємця тотальним рекетом і нажили сотні мільйонів на виготовленні й транзиті наркотиків, на торгівлі сексуальним м'ясом українських дітей та жінок.
Дев'ятий рік український народ без війни вимирає так стрімко, як це бувало лише під час голодоморів або епідемій чуми.
Дев'ятий рік з України, мов з решета, ллються за кордон мільярдні потоки злочинно добутого капіталу.
Саме заради цих капіталів войовничі атеїсти — колишні секретарі парткомів — перехрестили номенклатурні лоби по церквах усіх конфесій, перетворилися на магнатів-державників, олігархів або кримінальних босів, і тепер видають за рефор¬ми власне шахрайство і злочинні афери, а злидні народу списують на об'єктивні і начебто неминучі труднощі становлення української державності, ринку та демократії.
Саме ці злочинно нажиті капітали визначали і визначатимуть для президентського оточення логіку стратегічної мети і водночас диктують політичну тактику її досягнення.

Мета правлячих кланів президентського оточення:

— легалізувати вкрадені та вивезені за кордон капітали шляхом пов¬ної амністії тих злочинів, що їх утворили (президентське оточення шкірою відчуває загрозу втрати влади і того, що награбоване може бути заарештовано іноземними правоохоронцями — такий процес уже почався);
— провести за ці капітали так звану грошову приватизацію (читай: без участі 99% злиденного населення України, яке вже начебто отримало свою частку
у ви¬гляді приватизаційного сертифіката вартістю двох пляшок горілки), приватизацію за безцінь — найбільш привабливих та ліквідних об'єктів української економіки, навіть тих стратегічних, від яких залежить національна безпека України: зв'язок, транспорт, нафтогазопроводи тощо;
— скупити за ці самі награбовані гроші українську землю (знову без найменшої конкуренції, адже літнє українське селянство майже знищено економічно і фізично);
— перепродати вроздріб скуплену оптом економіку та землю України за ринковими цінами, насамперед — російським олігархам та монополістам (адже вітчизняні владні магнати виявилися нездатними на прибуткове управлін¬ня навіть краденим, їх вистачає лише на примітивну схему: украв — сховав — продав — промотав);
— узаконити в Україні авторитарний політичний режим, який би забезпечував спадкоємність монополії олігархів на отримання злочинних доходів;
— політично втягнути Україну в кримінальний економічний простір, що формується під патронатом російської олігархії на теренах СНД.

ТАКТИЧНИЙ СЦЕНАРІЙ ДОСЯГНЕННЯ МЕТИ

У сфері економіки президентське оточення провадить свідому політику за принципом: «чим гірше, тим краще»,— адже, навмисно поглиблюючи кризу, корумпована влада вбиває зразу кількох зайців.
По-перше, абсурдна податкова політика, що лише зовні виглядає безглуздою, з одного боку, надмірними поборами ставить економічний бар'єр цивілізованому інвесторові, аби він не міг складати конкуренцію кримінальним капіталам президент¬ського оточення, а з іншого — податковий тиск на національного товаро¬виробника жене останнього в тінь, де корумповане чиновництво відбирає хабарами те, що мало би йти податками в бюджет на соціальні потреби. Водночас україн¬ський підприємець, аби вижити, змушений постійно порушувати закон,
а відтак — він стає залежним від влади Президента, котрий може будь-якого моменту віддати своїй силовій зграї команду «фас», аби та розірвала на шматки погану вівцю, яка насмілилася відірватися від батьківського стада.
По-друге, президентські адміністратори навмисно розвалюють найбільш розвинуті підприємства, аби після того, як вони збанкрутують, а колективи опиняться на вулиці, ці підприємства, які ще вчора були рентабельними, олігархи могли скупати за безцінь.
По-третє, завдяки цілком штучній платіжній кризі та скоординованому бюджет¬ному хаосу президентські клани мають змогу використовувати бюджет¬ні кошти і заробітну плату у фінансових махінаціях, найпростіша з яких — привласнення інфляційної різниці, що утворюється місячними, якщо не річними затримками заробітної плати, пенсій та інших бюджетних виплат.
І, нарешті, останнє: зубожіле і хворе населення не лише страждає від поглиблення економічної кризи, а й стрімко деградує, позбуваючись соціальних орієнтирів і власне бажання вести політичну боротьбу з чиновниками за власність, що приватизується. Крім того, задавлені злиднями і роз'єднані безробіттям люди втрачають громадянську свідомість, перетворюються на зомбі, стають ідеальними об'єктами навіть примітивної промивання мізків засобами масової інформації, що невипадково монополізовані президентським оточенням.
Саме звідси походять парадоксальні досягнення кучмократії на ниві узурпації політичної влади і поетапного згортання демократії в Україні, коли антисуспільні результати президентської влади схвалюються голосами самого суспільства.
Саме ця голодна інертність та інфантильна байдужість українського виборця дозволили олігархам зберегти фігуру Л. Кучми на постаменті своєї влади над українським народом. Зберегти, як гарантію своєї безкарності, як псевдолегітимний символ своєї влади, як слухняний транспорт на шляху до світлого майбутнього кримінальної автократїї. А так зване переобрання Президента віддзеркалило всі вади українського суспільства, яке, мов мала дитина, програло звичайним політичним шахраям свою власність і своє майбутнє.
Згадаймо, як це було.

Дія перша. Фальсифікація виборів Президента

Монополізовані президентським оточенням засоби масової інформації, насамперед — телебачення, не дуже переймалися ідеологічною і навіть іміджевою аргументацією на користь, м'яко кажучи, підмоченої репутації свого єдиного і незамінного кандидата. Натомість, аби видурити виборчий бюлетень, були застосовані найбрутальніші методи інформаційної обробки політично наївного клієнта. Цього тюхтія відверто дурили фальшивими рейтингами і фальсифікованими компроматами на конкурентів, гіпнотизували рекомендаціями підгодованих артистів та футболістів, лякали маревом лівої загрози, зомбували нав'яз¬ливою демагогією. Водночас інформаційний простір був пильно ізольований від правди і здорового глузду. Цензурувалось і дозувалось все, навіть появи наймудрішого реформатора сучасності — Л. Кучми, адже випадкові й імпровізовані демонстрації його талантів та красномовства, як правило, зводили нанівець усі іміджмейкерські потуги не лише президентського оточення, а й росій¬ських професіоналів — усіх цих долганових та лапікур, познерів і доренків, які віддано і завзято відробляли телеінвестиції рабіновичів та березовських.
Під цей жорстко контрольований і непогано фінансований теле-газетний шурхіт були використані й відверто злочинні методи та найбрудніші виборчі технології, головними виконавцями яких виступили спецслужби. Переодягнуті і територі¬ально перетасовані міліціонери були головним агітаційним м'ясом владної виборчої команди. Їхніми устами залякували залежних виборців, їхніми руками конфіс¬ковували опозиційні видання і підкидали мільйонними накладами анонімні обра¬зи і наклепи, сфальсифіковані матеріали правозахисних організацій та авто¬ритетних газет, а тим часом інші влаштовували провокації і навіть імітували політичний тероризм.
Свій внесок в збереження антисуспільного режиму зробили і лідери лівих радикалів. Спочатку здавалось, що Симоненко та Вітренко краще за інших усві¬домлюють абсолютну безперспективність своєї участі у виборчих перегонах, але свідомо залишаються вірними спільниками тих, хто навмисно стимулює і підіграє театрові комуністичної та «прогресивної» опозиції, аби за його революційно-ностальгіч¬ним репертуаром загубилися реально прохідні опоненти прав¬лінню кланового криміналітету. Але згодом — після виборів, коли необачних претендентів, що не змогли домовитися між собою, «кинули» разом з їхніми фракціями, коли одних позбавили кабінетів, а декого під час виборів ледь не вбили агенти,— стало зрозуміло, що їх використали втемну як засіб для дезорі-єн¬тації виборців і розколу голосів.
Свою, як завжди унікальну, роль, зіграла троянська комбінація канівської четвірки.
Але навіть цієї сліпої або віддано-слухняної тяги, разом з інформаційним фоном, разом з силовою агітацією не вистачало, аби утримати на троні патрона всіх прометеїв і чоловіка матері всіх українських сиріт.
Адже, попри все, суспільство інтуїтивно консолідувалося довкола найбільш передбачуваної кандидатури — О. Мороза, який об'єк¬тив¬но відповідав потребам політичного моменту. Він, не пов'язаний з олігархами, більше за інших заслуговував на довіру. Він справами довів свою здатність до конструктивної полі¬тики, зробив усе можливе, аби Україна мала демократичну Конституцію.
За таких обставин президентське оточення, за яким стояла вся корумпована вертикаль виконавчої влади, олігархи та кримінальний світ, врахувало організаційну імпотенцію політичних структур опозиції, що були нездатні забезпечити спостереження за підрахунками голосів, врахувало і зробило ставку на тотальну і зухвалу фальсифікацію результатів голосування.
Ця фальсифікація виборів Президента України відбулась у незнаних навіть для СНД масштабах.
Так Л. Кучму втримали в кріслі.
Так олігархи ще на п'ять років забезпечили собі прибуткове панування, а українському суспільству залишилось лише втішатися, тим що ніхто в світі не визнав по-справжньому те обрання, не визнав — окрім березовських та абрамовичів, чубайсів та лукашенків, які заповнили порожні місця інавгураційного тріумфу свого молодшого компаньйона.
Так, зберігши Л. Кучму при посаді, кримінальний капітал політично забезпечив де-факто свою амністію — залишилось її оформити де-юре, аби цю амністію визнали в світі. Залишилось примусити Верховну Раду проголосувати за легалі¬зацію вкрадених і вивезених коштів та законодавчо освятити так звану грошову приватизацію.
Саме тут сховався собака цілком штучної післявиборчої владної кризи, коли головному танцюристові так званих реформ нестерпно і постійно заважає відносна незалежність і самостійність недоторканних депутатів, демократична Конституція, Рада Європи і навіть власний уряд.

Дія друга. Уряд для биття

Напередодні президентських Виборів-99 перед оточенням Л. Кучми постала проблема зачистки правого сектора електорального поля України, зачистки — шляхом жорсткої нейтралізації найбільш авторитетних організацій і лідерів націонал-демократичного та реформаторського руху України. Адже без такої нейтралізації дуже хисткою виглядала основна агітаційна схема, обрана виборчими стратегами Л.Кучми: «Діючий Президент — незамінний реформатор і чи не поодинокий український державник, якому існує єдина і жахлива альтернатива — червоних ортодоксів-антидержавників, що начебто сплять і мріють затягнути Україну до підвалів оновленого НКВД».
Чи випадково за кілька місяців до виборів загадково гине В'ячеслав Чорновіл? Після трагічної втрати провідника Руху стає зрозумілим, що ця партія остаточно і незворотно розколота на дві частини, аби Рух втратив функцію націонал-демо¬кратичного орієнтира для українського виборця. І чи випадково збіглось, що обидва рухівські уламки очолили вчорашні міністри Л. Кучми?
Трохи раніше, але знову за нез'ясованих і досі обставин невідомі вбивають В. Гетьмана, без підтримки якого від боротьби за президентство категорично відмовляється В. Ющенко. Той самий Голова Національного банку України —
В. Ющенко, що мав на той час неабиякий авторитет як в українському суспільстві, так і за межами України, мав міцний запас довіри громадян України.
Одного не стало, інший відмовився — так Л. Кучма отримав штучний вакуум конкуренції в правому політичному секторі, адже удовенків разом з костенками, які там залишилися, всерйоз не сприймали навіть найсвідоміші національно налаштовані виборці Західної України.
Після перемоги над українським народом, після збереження Л. Кучми в Президентах його оточення вирішило заздалегідь зняти питання Ющенка з порядку денного майбутніх парламентських виборів, а також виборів наступного гаранта кучмократії. Його зманюють з посади Голови Національного банку, де Ющенко мав можливість не лише зберігати свою репутацію, а й посилити політичний
авторитет. Зманюють і роблять головою уряду, який мав виконати для Заходу функцію димової завіси над антисуспільним референдумом і якому від дня утворення планували безславний кінець.
Адже саме на уряд Ющенка президентське оточення, що вже зараз тримає удавку на шиї реформаторів, спише оптом усі економічні, соціальні та навіть кримінальні гріхи президентських казнокрадів. Спише, розжене, звинуватить, а потім на гребені нищів¬ної критики урядових та парламентських демократів, яким Л. Кучма вже зараз обіцяє власноруч зробити «харакірі», піджене білу коняку на парламентських виборах для тандему українських олігархів: СДПУ (о) — Демсоюз, а згодом — Кучмі-3 або його спадкоємцеві на четвертих виборах Президента України.

Дія третя. Псевдонародна ініціатива антисуспільного референдуму

15 січня 2000 р. за так званою «народною» ініціативою Президент України відверто антиконституційним Указом проголошує так званий «референдум».
Сьогодні немає жодного сумніву, що ніякої народної ініціативи не було, а під¬писи на підтримку питань, сформульованих президентським оточенням, були зухвало підроблені за участю органів виконавчої влади.
Саме тому президентські чиновники відразу потопили кінці «народної ініціативи» в сейфах місцевих адміністрацій і не дозволили навіть здалеку зазирнути хоча б в один документ, хоча б в один підписний лист ані членам українських партій, ані народним депутатам, ані представникам міжнародних організацій.
Всі до єдиного запитання цього «референдуму» — і скорочення чисельності парламенту, і позбавлення депутатів недоторканності (читай: незалежності від Президента), і запровадження другої палати, і право Президента розпускати Верховну Раду, по суті, за власним бажанням, і право Президента змінювати Конституцію шляхом фальсифікованого псевдонародного голосування — всі ці відомі в історії механізми були задумані, виписані і нав'язані суспільству президентським указом заради єдиного — згортання в Україні парламентаризму як основного інституту демократії і встановлення авторитарного режиму.
Тепер ні для кого не секрет, що привид цих питань почав блукати Україною ще напередодні 1-го туру президентських Виборів-99. Президентське оточення, маючи реальні результати опитування виборців, що трималися за трьома замками секретності, в паніці відчуло, що у 2-й тур голосування, навіть незважаючи на можливості фальсифікації, разом з протягнутим гарантом може вийти реальний кандидат, якому Кучма програє. Тоді у фаворитів Леоніда Даниловича виникла ідея під час голосування у другому турі провести від імені Президента опитування народу за спекулятивно розкрученими питаннями про депутатську недоторканність, про скорочення парламентських «дармоїдів», про недовіру забіякуватому Парламенту.
Але після того як виборчі комісії під контролем місцевих адміністраторів гарно прислужилися на ниві фальсифікації і в другий тур Л. Кучму перетягнули на перше місце, а на другому зберегли Симоненка, президентське оточення заспо¬коїлося і вирішило не гарячкувати з «народною» ініціативою. Адже на карту було поставлено 6-те питання — про прийняття нової Конституції на референдумі, те, заради чого взагалі заварили референдумну кашу, бо саме схвалення його відкривало шлюзи для встановлення в Україні диктатури, розвалу парламенту і забезпечення чи не довічного президентства для Кучми.
Що ж стосується двопалатного парламенту, то ця ідея взагалі народилася за межами України — в стратегічних «закромах єдіной і нєдєлімой», яка вже давно замислила відродити на теренах СНД нове наднаціональне державно-політичне утворення. Цьому процесові, який давно триває, мов кістка в горлі, заважає некерованість парламентів майбутніх суб'єктів псевдослов'янського об'єднання. Замість них потрібні слухняні президенти-диктатори. З одним парламентом — Білоруським — питання вирішено: його не існує. Натомість на його місці уже вирізана двопалатна «матрьошка», яка готова за першою ж командою свого бацька залізти в черево старшої — більшої.
На черзі — українська Верховна Рада.
Ось чому ідею двопалатності Л. Кучма озвучує кожного разу, коли необхідна підтримка могутніх патронів (наприклад, на виборах, коли в інформаційному просторі України панують російські мас-медіальні монополії березовських), озвучує, аби російський хазяїн ще раз почув, що український Президент іде в Європу через Москву.
Свого часу, ще 1995 року, юридичний радник Л. Кучми, віце-президент Академії правових наук України, академік, лауреат Державної премії України, професор Ф. Бурчак на засіданні Конституційної комісії, де представляв інтереси Президента Л. Кучми, стверджував, що референдум є нічим іншим, як цинічним обдурюванням народу:
«Ви розумієте, що референдум, якщо говорити відверто,— це є величезний обман, бо переважна більшість — 70 чи 80% людей, які ідуть до урн, взагалі не розуміють, про що йде мова.
Агітація і пропаганда привертають їх до якоїсь ідеї, щоб за рахунок маніпулювання народом можна було зробити шляхом референдуму що завгодно».
(13 грудня 1995 року. Стенограма засідання Конституційної комісії України).
Отже, Л. Кучма, його політичний радник Ф. Бурчак і все оточення чудово розуміли і розуміють, що їхній «референдум» і за формою, і за суттю є чистим полі¬тичним шахрайством, на яке вони пішли цілком свідомо. Вони добре пам'ятають, що подібні референдуми, які неодмінно призводили до антисуспільної узурпації влади, проводили лише відомі з історії диктатори: Наполеон та Гітлер. Із заздрі¬стю пам'ятають, як подібний референдум вдалося протягнути сусідові Л. Кучми — О. Лукашенку, який тепер навіть не приховує свого бажання бути хоч трохи схожим на історичних попередників.
Спробу нав'язати аналогічний референдум робив і сам Л. Кучма, коли в ході аврального візиту Першого віце-прем'єра Росії — Сосковця, що нагадав відомий приїзд генерала Варенникова під час ГКЧП, буквально за кілька годин до прийняття чинної Конституції з переляку видав Указ про винесення на референдум свого — антисуспільного — проекту Основного Закону. Проек¬ту, що був слухняно списаний з російської Конституції, яку Б. Єльцин продиктував своєму народові на референдумі, зібраному під дулами танків, які розстріляли росій¬ський Парламент.
Тоді Україну від єфрейторського руху до диктатури іменем сфальсифікованого голосування врятувала конституційна ніч.

Дія четверта. Президентський замах на розпуск Верховної Ради

18 січня 2000 року президентські емісари у Верховній Раді після штучно спровокованого ними скандалу під приводом необхідності створення нової більшості вивели за допомогою прямого підкупу і шантажу майже половину депутатів за межі Верховної Ради. Вивели найбільш наляканих «народною» ініціативою Л.¬¬ Кучми.
Первинний задум цієї провокації передбачав, що десятки гетьманів націонал-демократичного руху, які потяглися за Кравчуком та Медведчуком до Музею Леніна, ніколи не поділять місця під сонцем з десятками начальників кишенькових українських партій — отже, більшість сформована не буде. Натомість амбіції та гонор цих гетьманів і партійних начальників ніколи не дозволять їм повернутися до приміщення Верховної Ради, де заночували під старою символікою їхні «червоні вороги». Президентське оточення розраховувало, що таке безплідне блукання однієї частини парламенту за стінами Верховної Ради і таке саме безплідне сидіння в залі іншої, не менш впертої, триватиме принаймні місяць.
Промине місяць, і на сцену парламентської кризи, мов на революційну броню, видереться «арбітр нації». Мовляв, «караул устал» — місяць парламент не може зібратися на пленарне засідання, а незакрита сесія формально триває. Отже, за 90 статтею Конституції розпускаю Верховну Раду і призначаю її достро¬кові вибори на 16 квітня, на те саме 16 квітня, на яке вже призначено референдум, — що і вимагалось довести. Адже планувалось, що 16 квітня Л. Кучма отримає сфальшовані результати «референдуму» і водночас новий слухняний інструмент юридичного втілення в життя цих результатів — новий склад Верховної Ради. Новий склад парламенту, де домінували б пропрезидентські партії олі¬гархів: СДПУ (о) — Демсоюз. Тріумфальна перемога цієї пари мала відбутися зокрема за рахунок того, що всі інші політичні сили в такому перебігу подій закономірно мали б потрапити в жорсткий виборчий ендшпіль.
Згадайте, як СДПУ (о) і Демсоюз почали телевізійну виборчу розкрутку задовго до депутатських ходінь по муках народження нової більшості.
Зверніть увагу на те, що депутатів повели із залу в день, коли до «референдуму» залишалося три місяці: один місяць — на блукання депутатів, аби розпустити Верховну Раду, і два місяці, які Конституція відводить на проведення позачергових виборів.
А якщо в кого ще залишилися сумніви щодо президентських задумів, згадайте, принаймні, як підростаючі бонапарти кучмократії люб'язно відмовлялися від спікерського крісла на користь «старших товаріщєй»,— їм, обізнаним із президентськами планами, заради майбутньої кар'єри, ой, як не хотілося йти в Голови розігнаного Парламенту.
Одначе на кожного мудреця вистачить простоти.
Щедра роздача парламентських портфелів та живих грошей «батькам демо¬кратії» та занадто жорсткий шантаж парламентарів від бізнесу, попри все, сколотили оту більшість, яка проголосила підтримку курсу Л. Кучми та ще й взяла на себе відповідальність за його політику. (Заради справедливості необхідно віддати належне тому, що незначна частина депутатів свідомо пішла в більшість на підтримку уряду Ющенка).
Після цього, як не намагалися президентські координатори тримати депутатів у Музеї Леніна,— нестерпна тяга більшості до нових кабінетів, до нових посад виявилася невтримною.
Так провалився зимовий розпуск парламенту.

Дія п'ята. Сфальсифікований референдум

Згодом фактично провалився і «референдум» — ще до того, як відбулася його імітація (цей провал дозволяє не зосереджуватися на методах нахабної фальсифікації явки виборців і самого голосування, коли результат забезпечили пачки бюлетенів, які мільйонами відкрито вкинули до виборчих скриньок президентські виборчі комісії ще до 16 квітня).
По-перше, після рішень Ради Європи, яка в категоричній формі засудила лише намір Кучми змінити Конституцію в неконституційний спосіб, навіть за тіньової підтримки північних стратегічних партнерів Кучмі буде дуже важко скориста¬тися результатами так званого «референдуму», не опинившись при цьому в міжнародній політичній, а головне — економічній ізоляції, коли джерела погашення мільярдних боргів України європейці почнуть знаходити не на переговорах з черговим урядом українських реформаторів, а на тіньових закордонних рахунках конкретних олігархів, чиновників президент¬ського оточення та їхніх родин.
По-друге, після того як Конституційний Суд України за допомогою тієї ж Європи зрозумів, що за Кучмою-2 можуть прийти справжні жовто-блакитні часи, після того як наша вища судова інстанція скасувала перше, а головне — шосте питання «народної» ініціативи про прийняття нової Конституції голосуванням всього населення — «референдум» 16 квітня принаймні перестав бути перед¬останнім кроком Л. Кучми у просуванні до диктатури.
По-третє, навіть якщо Л. Кучма піде на міжнародну ізоляцію і всупереч демократичним принципам, всупереч Конституції України, всупереч національним інтересам запровадить у неконституційний спосіб наслідки сфальсифікованого голосування по залишених Конституційним Судом питаннях, може виявитися, що то буде його останній крок до політичної могили. Адже не можна виклю¬чати і те, що позбавлені індивідуальної недоторканності депутати будуть змушені шукати захисту не під примхливим крилом непередбачуваного гаранта, а в полі¬тичній консолідації та солідарності як у самому парламенті, так і за його межами. І тут не допоможуть примітивні провокації на кшталт хуліганських захоплень партій¬них приміщень, захоплень, із яких стирчать вуха президентських фаворитів. Ліві, праві, центристи вже зараз починають розуміти, що треба об'єд¬нуватися ще до того, як гумові кийки іржавої диктатури почнуть, як в Білорусі, лупити по головах, не звертаючи уваги на кольори прапорів. А по-справжньому консолідована Верховна Рада перед перманентною загрозою розпуску, перед перспективою жорсткої конкуренції виборів до скороченого на третину парламенту знайде сили, волю і розум, а головне — спрацює інстинкт самозбереження, аби, виконуючи «народну» волю щодо регіональних інтересів, дійсно запровадити в Україні двопалатний парламент. Двопалатний, але трохи відмінний від президент¬ського і росій¬ського бачення — двопалатний парламент європейського типу, де нижня палата, що формується за партійними списками, приймає закони і бюджет, обирає і звільняє уряд, а верхня, що обирається в мажоритарних округах (інтереси регіо¬нів), має право вето щодо рішень нижньої палати, призначає суддів, прокурора, послів тощо, а на спільному засіданні двох палат обирається Президент.
Але сьогодні треба усвідомити, що для олігархів та президентського оточення і «референдум» 16 квітня, і розпуск Верховної Ради, і окозамилювання реформаторськими кадрами, і нова парламентська більшість — це питання другорядні.
А що ж головне?

Дія шоста. Президентський замах на амністію злочинних капіталів

Під завісу оксамитового фарсу, з депутатським мордобоєм та біганиною за парламентськими кулісами, Л. Кучма урочисто, відкрито і вже в приміщенні Верховної Ради у своєму Посланні до парламенту відверто пояснив, навіщо його оточення пустило в уряд чужаків з репутацією реформаторів, навіщо воно колотило оту парламентську більшість, навіщо ініціювало, а він проголошував референдум.
Президент Кучма вперше проголосив свій політичний намір домагатися амністії тих злочинів, які спричинили економічний крах України і поставили її народ на межу фізичного вимирання. Амністії капіталів, заради яких ті злочини коїлись. Водночас він мав сміливість відверто визнати антисуспільний зміст запропонованого ним заходу, а потім цинічно натякнув Верховній Раді й урядові Ющенка, що їх спільне майбутнє залежатиме не від результатів референдуму, не від якихось там солідарних програм виходу з кризи, а саме від узгодженої підтримки амністії злочинних капіталів:
«Окрема проблема — необхідність легалізації тіньових капіталів. (…) Я розумію, що вчора вирішити її було неможливо, сьогодні — можна і треба, бо завтра буде пізно.
Чому саме сьогодні?
Обрано Президента, парламентські вибори нескоро, а президентські тим більше.
Отже, найближчим часом не передбачаються передвиборні баталії, що проходять, як правило, під гаслами всеосяжної справедливості і тому подібне. (…)
Тож треба набратися мужності і прийняти рішення про легалізацію всіх тіньових капіталів. (…)
Потрібне спільне узгоджене рішення — Верховної Ради і Кабінету Міністрів». (Л. Кучма)
З часом — невипадково перед самим референдумом — Л.Кучма видає Указ про своє бачення принципів проведення запланованої легалізації тіньових капі¬талів. У такий своєрідний спосіб він публічно звернувся до депутатів-олігархів і свого оточення, до корумпованих чиновників і злодіїв у законі, аби всі вони не бачили загрози для себе особисто у запланованому «референдумі» і заспокоїлися, прочитавши власну перспективу майбутнього, накреслену їхнім гарантом в Указі.

Ось головні принципи, заради яких було написано цей гарантійний Указ:

— «запровадити спеціальний режим оподаткування легалізованих доходів із встановленням ставки податку, не вищою за мінімальну ставку прибуткового податку з громадян».
Грабіжникам надаватиметься право за 10% відступного стати легальними мільйонерами. Порівняйте: аби виплатити пересічному громадянинові заробітну плату, підприємство повинно сплатити на одну отриману в руки гривню 1 гривню 70 коп. податків. Порівняйте: 10% і 170% — і ви зрозумієте, для кого Л. Кучма будує красиву Україну.
— «покласти на посадових осіб … обов'язки із збереження таємниці щодо інформації про легалізовані фізичними особами доходи».
Указ пропонує провести легалізацію тіньових капіталів таємно,— іншими словами, Л. Кучма рекомендує злочинних власників тіньових капіталів залишити в тіні, аби суспільство навіть не знало, хто його грабував, а після амністії вони будуть легально скуповувати за крадені гроші суспільну власність та землю.
— «заборонити вимагати інформацію про джерела походження доходів, що легалізуються».
Л. Кучма пропонує категорично заборонити будь-яке з'ясування джерел походження капіталів, що легалізуються. Відтак він фактично створює умови для відмивання капіталів наркобізнесу, торгівлі людьми та зброєю, капіталів рекету та організованої злочинності, доходів від корупції та хабарництва.
— «встановити, що доходи, легалізовані на підставі цього закону, у майбутньому не підлягатимуть конфіскації».
Президент пропонує, аби після легалізації тіньові капітали не підлягали конфіс¬кації, навіть у разі, якщо їх власник продовжуватиме практику отримання доходів у злочинний спосіб.
От вам і борець із корупцією, і гарант прав обкраденої людини, і реформатор з людським обличчям. Погодьтеся, за такими адвокатами навіть звичайні бандити можуть спокійно почувати себе в Україні, де разом з видатними державними діячами — Суркісом, Медведчуком, Кравчуком, Кравченком та іншими — будуватимуть світле майбутнє для тих, кого після амністії капіталів називатимемо у прямому розумінні слова — Злодії в Українському Законі.
Злодії в Законі, що своїми нахабно сфальсифікованими ініціативами референдуму і цинічними пропозиціями амністії злочинних капіталів виштовхують Україну із Ради Європи у повну міжнародну ізоляцію, на кшталт білоруської диктатури.
Злодії в Законі, що тягнуть Україну в єдине і неправове, двопалатне і фіскальне юридичне поле російського націонал-державного тероризму березовських та абрамовичів, зюганових та макашових, жириновських та путіних. Поле, де з часом недобитих українців неодмінно мочитиме старший московський брат, мочитиме новими голодоморами, чорнобилями, афганістанами та кавказькими війнами.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Сьогодні, коли президентське оточення замовило гру, назвало козир і вже приготувалося рахувати виграш, незалежність України, вже в котре в її новітній історії, залежатиме від того, наскільки народні депутати здатні: по-перше, подолавши розгубленість, усвідомити інтереси суспільства перед загрозою кримінальної диктатури, а по-друге, приборкавши заляканість, знайти в собі мужність, розум і волю, аби законодавчим батогом вказати кожній гілці влади на її місце.
Знову, як перед прийняттям Конституції, Верховна Рада на роздоріжжі, коли майбутнє українського народу залежатиме від того, куди поверне коней його парламент.

Шлях перший. На дно

Якщо Верховну Раду і надалі, мов кролика, труситиме від гіпнозу щоденних погроз президентського оточення, які озвучує Л. Кучма, і вона власними руками запровадить антиконституційну диктатуру сірих парторгів політично організованої злочинності, та ще й амністує їхні накрадені капітали, Україну як державу чекатиме доля безправної провінції єдиного ізольованого від світу кримінального простору — псевдослов'янського простору, де замість Білорусів, Українців та Росіян під проводом місцевих намісників животітимуть раби політичної орди московських магнатів.
Кучмократія в Законі означатиме для українського народу фізичне згасання на екологічних смітниках російських монополій, згасання народу, що стане чужинцем на відібраній землі своєї батьківщини.

Шлях другий. Біг на місці

Цей шлях за певних обставин може стати навіть оздоровчим.
Припустимо, що Верховна Рада прислухається до досвіду своїх європей¬ських колег і не визнає де-факто ані «народної» ініціативи, ані сфальсифікованого референдуму, але при цьому не наважиться створити парламентську слідчу комісію, щоб та документально викрила масштаби злочинів виконавчої влади, яка спочатку брутально підробила мільйони підписів так званої ініціативи, а потім зухвало сфальшувала як участь виборців у псевдореферендумі, так і самі результати голосування. Натомість депутати рішуче просаботують парламент¬ськими методами внесення змін до Конституції, що начебто проголосовані на так званому «референдумі».
В такій ситуації Л. Кучма постане перед вибором манери своєї поведінки:
— або тихо спустити на гальмах невдалу аферу своїх фаворитів і, намагаючись зберегти гарну міну при поганій грі, відкласти запровадження результатів свого «референдуму» на невизначений строк, розраховуючи на певні можливості шантажувати «народною волею» депутатів при лобіюванні та протягуванні амністії злочинних капіталів;
— або нахабно та власноруч запровадити зміни до Конституції в неконституційний спосіб, ризикуючи долею європейських рахунків свого оточення. Ліквідувати більшість і під цим приводом розігнати Верховну Раду, а за допомогою відпрацьованих технологій фальсифікації виборів спробувати протягнути такий склад новообраного парламенту, який би слухняно підтвердив встановлення диктатури і зацікавлено амністував злочинні капітали.
Як у першому, так і в другому випадках у суспільства принаймні з'являється час, що закономірно працюватиме проти президентського оточення і самого Кучми. По-перше, кожен день президент наближається до кінця строку своїх повноважень, з кожним днем суспільство і навіть його власне оточення все більше думають про наступника і все менше — про долю діючого гаранта, водночас соціально-економічна ситуація в країні лише погіршуватиметься. По-друге, неприємності від світової, насамперед — європейської спільноти з кожним днем ставатимуть для президентського оточення все болючішими, адже надзвичайно доброчесна і доброзичлива Європа навряд чи вибачить зухвалість не лише Л. Кучмі, який з насупленою погрозливістю винуватив Старий Світ за втручання у його внутрішні — монарші — справи, а й молодецький писк одного зі спадкових принців кучмократії, якому вистачило мудрості народити ведмежий геополітичний афоризм: «Невідомо, хто кому більше потрібен: Європа — Україні чи Україна — Європі».
Крім того, цей, хоч якийсь, резерв часу об'єктивно надасть можливості маневру політичним силам в Україні, які, вірогідно, перед загрозою власної політичної смерті на дострокових виборах зуміють об'єднатися, аби захистити достовірність результатів голосування і тим забезпечити обрання дієздатного та рішучого парламенту, який, у свою чергу, буде спроможний дати відсіч злодійкуватим прихильникам авторитаризму.

Шлях третій. До Європи

Політика — мистецтво можливого.
Сьогодні у Верховної Ради з'явився унікальний шанс — безумовно не визнаючи ініціативу Л. Кучми як народну, а підтасовку виборчих комісій як волевиявлення виборців — скористатися активністю Президента і дійсно провести в Україні вже давно перезрілу реформу системи державної влади. Реформу, яка раз і назавжди розставила б крапки над «і» у функціональному розподілі повноважень усіх гілок влади та конституційно запровадила найефективніші принципи сучасної європейської демократії і при цьому ні на йоту не суперечила б як за формою, так і за змістом тому, що начебто проголосовано 16 квітня.
Таку реформу можливо і необхідно провести по всіх позиціях, висунутих президентським оточенням.

Реформа інституту недоторканності

Спочатку згадаємо, що невід'ємним природним правом кожної людини є право на свободу і особисту недоторканність. Білль про права людини і Конституція України визначають механізм забезпечення права недоторканності:
«Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду».
Поки що в Україні невід'ємне право людини на недоторканність не забезпечено. За Перехідними положеннями Конституції рішення про притягнення до кримінальної відповідальності, про затримання, про арешт громадянина України приймає не суд, а виконавча влада: в особі міліції, прокуратури та СБУ. За міжнародним правом така система є грубим порушенням прав людини, а в україн¬ських реаліях цей механізм забезпечує тотальний рекет і хабарництво чиновників силових структур не лише стосовно українських підприємців, а й щодо пересічних громадян. В цей час сучасна депутатська недоторканність реалізується за рахунок того, що згоду на притягнення до кримінальної відповідальності та на арешт депутата виконавча влада вимушена просити у сесії Верховної Ради.
Ставлячи питання про позбавлення депутатів Верховної Ради недоторканності, президентське оточення мало на меті отримати додаткові можливості впливу на депутатів, зробивши їх такими самими незахищеними від свавілля силових структур виконавчої влади, якими є всі інші громадяни України.
Аби уникнути цього і водночас зняти протест громадянина України, що справедливо розуміє демократію як рівноправність, необхідно зробити наступне.
По-перше, негайно скасувати Перехідні положення Конституції в частині, що стосується запровадження ст. 29 Конституції України, ввести її в дію, аби негайно забезпечити недоторканність кожного громадянина України, коли рішення про притягнення громадянина до кримінальної відповідальності прийматиме не міліція, а суд, коли прокурор буде змушений мотивувати, а потім просити згоду на арешт громадянина в публічному суді.
По-друге, аби більшість Верховної Ради не мала можливості політичної розправи з депутатами опозиції (наприклад, як це було за часів Л. Кравчука з депутатом С. Хмарою), необхідно скасувати частину третю ст. 80 Конституції України і замість неї визначити, що згоду на притягнення до кримінальної відповідальності чи на арешт депутата виконавча влада має отримати не у більшості Верховної Ради, а у Верховного Суду України. В цьому випадку єдиний привілей депутата порів¬няно з громадянином полягатиме в тому, що стосовно депутата рішення приймає зразу вища судова інстанція держави, а не печерські районні суди. Цей привілей цілком виправданий, адже депутат має особливий статус, який, зокрема, перед¬бачає його обов'язок захищати інтереси громадянина від свавілля тієї ж виконавчої влади.
Сьогодні ніхто не ставить під сумнів те, що специфіка діяльності суддів вимагає від суспільства надання певних додаткових гарантій їх недоторканності, але нікому не спадає на думку, аби судді самі колективно захищали себе. Це цілком логічно робить інша гілка влади — Верховна Рада, яка єдина має право позбавити суддю недоторканності. Отже, було б не менш логічним, аби незалежна від законодавчої — судова влада в особі Верховного Суду позбавляла недоторканності депутатів Верховної Ради. Тим більше хто, як не Верховний Суд України, найкваліфікованіше розбереться в мотивах, підставах і доказах виконавчої влади, відрізнить політичну розправу над депутатом від банального криміналу?
І останнє, реформа інституту недоторканності повинна значно спростити процедуру імпічменту Президента України, процедуру, яка в чинному вигляді є абсо¬лютно нездійсненною.

Двопалатний парламент.
Чисельність депутатів.
Обов'язки Президента розпускати Верховну Раду.

Всі ці питання органічно пов'язані між собою, а відтак — Верховна Рада має вирішити їх системно, аби запровадити такий двопалатний парламент, таку систему влади, яка б, з одного боку, дозволила Верховній Раді відповідально форму¬вати і контролювати справжній уряд національної довіри, а з іншого — усунула псевдолегітимне правління адміністрацій Президента і назавжди ліквідувала умови, за яких може з'явитися хоч щось подібне до іржавого диктату безвідпові¬дальної кучмократії.
Унікальність сучасного політичного моменту полягає в тому, що для України, з її щойно народженою державністю, ідеальним владним устроєм міг би стати якраз устрій з класичним типом двопалатного парламенту, де:
нижня палата парламенту — Верховна Рада — в кількості 300 депутатів обирається за партійними спискам в загальнонаціональному окрузі. Після підтвердження своїх повноважень нижня палата протягом місяця має створити більшість (50% + 1 депутат), яка обирає Прем'єр-міністра України і призначає за його поданням склад Кабінету Міністрів України. Лише нижня палата має право відправляти Прем'єр-міністра у відставку, а також змінювати склад його Кабінету.
У разі якщо нижня палата не може утворити більшість, а відтак — сформувати уряд або якщо вона не приймає у конституційні строки бюджет, поданий урядом, який сама сформувала,— Президент України зобов'язаний (а не «має право» вибору якогось іншого рішення) розпустити нижню палату і призначити її позачергові вибори у строки, визначені Конституцією.
Таким чином, у політичному просторі України замість анонімної безвідповідальності безпартійного Президента з'являється політична відповідальність перед народом України за діяльність її уряду. Відповідальність, яку несуть політичні партії, що за результатами всенародного голосування утворили більшість у Верховні Раді, яка, в свою чергу, сформувала Кабінет Міністрів.
Верхня палата парламенту — Земельне Віче (назва, безперечно, умовна, але регіональна) — обирається у 150 мажоритарних земельних округах, що мають бути однаковими за кількістю виборців. Верхня палата оновлюється кожні 2 роки за рахунок ротаційних (по черзі) виборів третини її складу — кожен депутат верхньої палати виконує свої повноваження протягом 6 років.
До верхньої палати ні в якому разі не повинні входити або навіть обиратися діючі керівники місцевих органів влади, аби не порушувати принцип розмежування законодавчих і виконавчих функцій, аби не руйнувати вертикаль виконавчої влади: уряд — місцеві адміністрації, аби Україна уникла небезпеки територіаль¬них суперечностей чи сепаратних настроїв.
Такий спосіб формування верхньої палати забезпечує, з одного боку, появу в державі стабілізуючого органу влади, який діє постійно і ніким не може бути ліквідований, а з іншого — поєднує і захищає як регіональні, так і загальнона¬ціональні інтереси, забезпечує унітарність державного устрою, відстоює єдині стандарти і однорідність рівня життя населення всієї території України.
Верхня палата має право вето щодо законів, прийнятих нижньою, за-тверджує бюджет, а також призначає на посади, звільняє з посад, надає згоду на призначення та на звільнення з посад у випадках, передбачених Конституцією України.

Легалізація тіньових капіталів

Цю справу, безперечно, треба робити.
Але робити в інтересах українського суспільства. А це означає, що Верховна Рада має законодавчо зняти з українського товаровиробника нестерпний податковий тиск і лише згодом, коли у тих, хто створює національні багатства, зникне необхідність ховатися в тіні від свавілля виконавчої влади, прозоро і справедливо легалізувати капітали українських підприємців, що були змушені захищатися в тіні від рекету президентської податкової політики і корупції його оточення.
Що ж до злочинних капіталів — вони повинні бути конфісковані і за допомогою іноземних правоохоронців повернуті в бюджет цільовим призначенням — на компенсацію вкрадених заощаджень населення.

* * *
Ми не визнаємо легітимним обрання Л. Кучми Президентом України.
Ми не визнаємо «народну ініціативу» і сфальсифіковані результати так званого «референдуму» 16 квітня.
Ми ніколи не визнаємо амністії капіталів корупції та організованої злочинності президентського оточення.
Ми ніколи не визнаємо грошової приватизації суспільної власності на амністо¬вані злочинні капітали.
Ми переконані, що всі президентські погрози та «референдуми», парламентські кризи та кадрові інтриги, дипломатичне хамство і монарша пихатість є нічим іншим, як демонстрацією слабкості президентського оточення, яке виявилось насправді абсолютним політичним банкрутом.
Ми не розуміємо, як можна не помічати, що Л. Кучма з його фаворитами банально блефує, бо вони, як би не супили брови, просто нездатні рухатися ні вліво, ні вправо, ні назад, ні вперед.
Ми здивовані тим, що в Україні не помічають того, що навіть Європа помітила здалеку — король голий.
Ми обурені тим, що не лише московські попи, а й значна частина української інтелігенції, яку ніхто не ріже, не вбиває і не жене до Сибіру, за шматок сала або нікчемну медальку завзято співає всеосяжний «одобрямс» режимові сіреньких владоголіків.
Ми впевнені, що вже давно прийшов час, коли і суспільство, і Верховна Рада, і уряд повинні позбутися гіпнозу заляканості і зрозуміти, що режим кучмо¬кратії іржавий з ніг до голови.
Ми не бачимо жодних застережень, жодної особистої небезпеки для кожного депутата або урядовця, аби наважитися відправити у меншість президентських олігархів, консолідуватися між собою, забувши на час про ідеологічні, партійні і навіть особисті чвари. Консолідуватися, аби таки здійснити економічну реформу і легалізувати національного товаровиробника; консолідуватися і провести в конституційний спосіб політичну реформу.

Ми, об'єднавшись,
обов'язково здобудемо
добробут і славу Україні!
Сергій КУДРЯШОВ
Олексій ПОДОЛЬСЬКИЙ
24 квітня 2000 року"

Джерело: Олексій Подольський

Станіслав Стеценко  / Mahno.info