Любов  і Ненависть завжди ідуть по життю поруч.  При цьому НЕНАВИСТЬ  починається там, де  не дають можливості  реалізувати свою ЛЮБОВ до коханої, до дітей, до батьків, до Вітчизни.  Але  чомусь мало хто помічає, що НАЙПАЛКІША і НАЙВІДДАНІША ЛЮБОВ, в тому числі і до Вітчизни, НАРОДЖУЄТЬСЯ  і  ЗАГАРТОВУЄТЬСЯ  САМЕ  в  НЕНАВИСТІ до ворогів і окупантів.

Є слова і тексти звичайні, буденні і банально прості, які навіть не зачіпаються за людську пам’ять і майже зразу забуваються.  А бувають  такі тексти і слова, які  боляче зачіпають за СЕРЦЕ  і мимоволі западають  в ДУШУ та  запам’ятовуються надовго, бо МАЮТЬ  ОСОБЛИВУ СИЛУ  ЩИРОГО  БОЛЮ  ЗА  НЕ ЗДІЙСНЕНОЮ  МРІЄЮ  БУТИ ЛЮДИНОЮ  і  ЖИТИ в  ЛЮБОВІ. Саме тому такі тексти не повинні перебувати у забутті...

Автор: Obr Boryviter   Я ненавиджу Україну. 

«Цей шмат географічної плоті, що ми звемо «Україна», народжувався довго і з муками. 

Зачата в сиву давнину від шлюбу трипільського мегаполісу з арійським курганом, виношена сарматами і варягами в княжій Русі, і народжена козацьким середньовіччям - вона могла стати східноєвропейською перлиною, сонцем прикордоння.

Натомість маємо євразійський фільтр, клоаку, територію, контролювати яку необхідно радше з міркувань престижу в регіоні, аніж з якоїсь зацікавленості.

Україна могла б бути незамінним посередником, а є в кращому разі мастилом, що пом’якшує тертя між Європою та Росією.

Маємо уламок червоного дракона що звався СРСР, і який аж ніяк не є Україною. Уламок, який не здатен навіть злякати. Бо пазурі здано на зберігання новітнім андріям боголюбським та атлантичним хрестоносцям, а шкура давно поділена кмітливими сусідами і домашніми мародерами.

Я ненавиджу цю країну і цих людей. Країну, де бидло називає себе елітою.

Де брехня це еквівалент успішності. Де усі все терплять аби тільки нічого не змінювати.

У нас так багато прекрасних жінок, що світова секс-індустрія скоро українізується. У нас так багато боргів, що ми сміливо можемо починати продавати себе на органи зараз, аби допомогти своїм дітям. І доки це після нашої смерті не зробила держава.

Наші діти самодостатні і здатні жити без батьків.

Наші пенсіонери - це істоти, що автономно функціонують, попри всі намагання влади скоротити їх кількість. Це радянська закалка. Голодомори, війни, дефіцити, система виживання й пристосування дають чудовий імунітет.

Чорнобиль за два-три роки стане атракціоном для туристів, а радіація допоможе виростити з українців нову расу. Як свого часу з мавп – перших австралопітеків.

Я ненавиджу наших ялових чоловіків, що не здатні захистити свої родини. І ненавиджу тих гіперсексуалів, що не зважають ні на кого, і ні на що.

Я ненавиджу патріотів, що цмулять алкоголь і ридають під повстанські пісні. Тішаться українськими звичаями і вишиванками, а самі лишають жінок з дітьми і шукають кращих. Принципово говорять українською, а працюють за бакси і рублі.

І ще більше ненавиджу тварюк, що смокчуть воду з наших криниць і серуть на нашу землю. В прямому і моральному сенсі цього слова.

Я різав би горлянки моральним авторитетам, які дурять голови дівчаткам та хлопчикам і реалізують в них свої збочені фантазії. Карав би за «Ясою» Чінігзхана ублюдків-мажорів, які чавлять людей.

Добивають котів і собак на трасах. Стріляють вагітних козуль і вовчиць.

Ловлять рибу в нерест. Обривають життя птаха, що годує пташенят.

Позбавляють роботи й дому батьків і немовлят.

Виносять судові вироки за гроші. Ламають життя та долі людей.

Я ненавиджу наших правоохоронців, які забирають у водія чи запізнілого п’янички останню гривню. Катують невинних у КПЗ та кришують наркотрафік і проституцію.

Я ненавиджу наших жінок за терпіння. Які готові отримувати щодня побої, але бути з садистом-ублюдком, бо він же тато дитини.

Я проклинаю інститут шлюбу у тому вигляді як він є. Ті тисячі маленьких концтаборів, де мучаться одинокі і покинуті душі. Які пов’язані мільйонами умовностей і ланцюгів з такими самими дурними душами. Які мріють про свої кохані половинки, що сплять в чужих ліжках.

Я ненавиджу знати, що десь комусь болить, а ти НІЧОГО не можеш вдіяти.

НІЧОГО! Нічого - бо так не можна.

Я ненавиджу вашу солов’їно-вишиту порядність. З обжираннями-застіллями, скотським трахом у тракторі чи на задньому сидінні «бентлі». З усіма вашими несоборними церквами, з вашими пустими душами!

Я вбивав би Вас за ваші пересуди, за Вашу заздрість і перемивання кісток.

За те як ви збиткуєтесь з перших поцілунків і весняного рясту. Дитячих мрій і справжнього кохання.

Ненавиджу за сумніви і зневіру, за тупість і обмеженість.

За вбите диво, за зґвалтоване кохання, кастровані мрії.

Ви знаєте, що ви - не люди? І навіть не мавпи.

Ви високопротеїновий вірус. Ви зламані флеш-карти, на які вже нічого не запишеш. Від яких немає ніякої користі.

Я ненавиджу зрадників, які не знають, що вони хочуть. Які зраджують найрідніше і найближче. Які за ситість і комфорт віддають вільні мрії і найбільше кохання.

Наразі ми маємо епоху „нового пакращеного застою”. Епоху статистичного зростання і політичного упокоєння.

Я тішився думками про революцію. Не переймайтесь – її не буде. Курва пішла працювати до кіберфеодального борделю. Бо всі кавалери її покинули. І від цього - вони ще більші покидьки.

Гірше них, тільки ті, хто фотографується на тлі вуличних маніфестацій і повалення хрестів. Хто знімає побиття і смерть на відео замість допомогти.

Я ненавиджу вас інтернет-трутні. Істоти, що лайкають під фотографіями помираючих дітей і бездомних собак, політв’язнів і жертв катастроф. І нічого не роблять для них.

Ви – жерці клавіатури та монітору, айфонофіли і раби своїх мобільних телефонів.

Ми нарешті навчились робити власні майонези та кетчупи і страшенно цим пишаємось. Ми переконали себе, що наше пиво і горілка є найкращі, бо ці продукти нами вживаються частіше, ніж сало й хліб. Натомість худоба вирізається, як під час татарського іга, за хліб щороку йде війна, а обладнання діючих заводів відправляють на кольормет. Для того щоб навчитись цьому, нам треба було двадцять років.

Нам більше не потрібні ліси і ріки. Карпати чудово виглядають і без смерек, а Дунай без птахів і риби. У нас «чудовий» транспорт, який уже давно ніхто так не робить. У нас немає нормальних доріг, зате є вертолітні майданчики.

Як вам не соромно жити в цій комунальній кімнаті?

Кімнат будинку під назвою „Колишній СеРеСеР”, яка пофарбована в синьо-жовту барву?

Хіба наші діди й батьки мріяли про таку Україну?

Визнання державних символів колишньою партноменклатурою і вживання державницьких термінів ще не означає існування держави. Можна довго ремонтувати стару хату, чинити покрівлю, прорубувати нові вікна, переставляти двері, але не можна жити в аварійній будівлі.

Треба будувати нову. Як би ліньки не було.

Казка про халяву - це лише казка.

Держава отримана за просто так, довго просто так не стоятиме.

Таргани й щури втечуть перші. Потім полишать гнізда птахи.

А потім хата впаде. Від вітру, від сусідського бульдозера.

Можливо навіть від грюкання дверей.

Акт виконаних робіт по проекту „Україна” підпишуть і покладуть на полицю. Якщо на той час ще когось цікавитимуть архівні документи. 

О, як я ненавиджу вас, люди!

Бо це з вас складається УКРАЇНА. З ваших хабарів, заздрощів на сусіда, неподіленої межі, викинутого під вікном сміття, переходу на червоне світло, матюків при дітях… З вашої гонитви за статусом, купюрами й обновками, вашої продажності, зневаги до праці, до стареньких, до правди врешті-решт.

Я хочу бачити, як ви горите у пеклі. Як МИ там горимо. Бо Я теж такий як ВИ.

Саме тому я кажу Україні: «Мамо, я вас ненавиджу!»

Я не хочу так жити. Я не можу так жити.

Ніколи не називайте більше мене українцем. Я не хочу бути такими як ви.

Моя країна зветься ОБРІЙ.

Бо я простягну свої крила від обрію до обрію. Якщо не зараз, то дуже скоро.

Наразі я лише гусінь. Потворна, зрадлива і шкідлива. Я маю тимчасово здохнути аби розправити крила.

І тоді я скажу вам - я більше не українець. Називайте мене обром.

Мій дім всесвіт.

Мій прапор чорний − як земля під ногами і космос у височині.

Можливо тоді там буде дуже самотньо. Там - у льодяних просторах.

Самотньо, як першому бунтівнику, який пролетів зіркою і вмерз навіки в пекельну кригу.

Але я знаю, що перші обри вже там. Вони чекають на мене. Поки я наберуся мужності.

Звідки я знаю?

Вони дарували мені янгола аби я вірив. Аби мені була пара для зльоту.

З мене поганий учень. Але я вірю - на мене почекають.

А ви - лишайтесь українцями.»

P.S.   Лише НЕНАВИСТЬ , народжена від ЛЮБОВІ,  жахливим  контрастом  почуттів ПРИМУШУЄ  ЛЮДИНУ до  РІШУЧИХ  ДІЇ , які  здатні  ЗНИЩИТИ  СТАРИЙ СВІТ НАСИЛЛЯ  і  БРЕХНІ та   ВІДБУДУВАТИ  НОВИЙ УКРАЇНСЬКИЙ  СВІТ  ЛЮБОВІ від  ОБРІЮ  до  ОБРІЮ, в якому та пекуча ненависть розчиниться  і  зникне.

Станіслав Стеценко  / Mahno.info / Україна