На протязі попередніх двох днів  усі канали  олігархічно-кримінальної окупаційної «влади»  істерично захлинаються від «успіху» і «перемоги»  судової  «реформи». Але навіть при поверховому аналізі цієї шоколадної  всеохоплюючої «реформи»  судової  корупції,   від неї несе  бридким  смородом януковича, ківалова  і  портнова, де тільки  змінено назву «ВРЮ» (вища рада юстиції)  на ще більш цинічне –  «ВРП» (вища рада правосуддя), де  правосуддям  вочевидь і  не пахнутиме.

З кожної шпарини цієї шоколадної  «реформи  правосуддя» виглядають  роги і копита АБСОЛЮТНОЇ  УЗУРПАЦІЇ  ВЛАДИ, а немислимі суми ставок для  чиновників продажної Феміди  виглядають примітивною купівлею-продажем  «непідкупних» суддів за 30 срібляків, що будуть  витягуватися  з кишень українців.

Але реальна картина в судовій системі не просто жахлива, а моторошна.  Про дійсні реалії  сьогодення і всю гнилу вертикаль судової  гілки  влади розповідає  ЛЮДИНА АБСОЛЮТНОГО  АВТОРИТЕТУ  і  НЕПІДКУПНОЇ  СОВІСТІ та ЧЕСТІ –   Олексій Подольський   31 березень о 9:09 ·

КАСАЦІЙНА СКАРГА-ОБВИНУВАЧЕННЯ

«Не вір, Не бійся і Не проси»

Махновська настанова,
яку в’язні сталінських концтаборів взяли за зброю і,
мов молитву, шепотіли , аби залишитись людьми

З першої букви маю заявити, що НЕ ДОВІРЯЮ сучасному «Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ» .

Нічого особистого.

Адже мене неможливо звинуватити у будь-якій упередженості щодо будь-яких осіб – суддів, що розглядатимуть мої вимоги у цьому Суді. Адже коли я пишу і подаю цей документ – персональний склад Суду, що розглядатиме мою скаргу, мені не відомим.

До того ж я не вірю, що касаційне рішення залежатиме від особи судді чи колегії.

Адже мій інтелект, освіта і здоровий глузд, особистий досвід, а головне – Богом дане право людини на Справедливість, сумління і обов’язки Громадянина України змушують констатувати ганебний висновок: Суд в Україні – є ширмою і, водночас, – інструментом, свавілля і безкарності тієї політичної корупції, що жене мою Україну до прірви розпаду, а мій народ – до вимирання.
І за цей цілком свідомий і, здебільше, – солідарний, захист системних і конкретних злочинів проти української нації, за псевдо законне і вибіркове судочинство, за холопське обслуговування владних вбивць і грабіжників – кожний, хто не соромиться і продовжує сьогодні називати себе в Україні Суддею, несе відповідальність перед моїми побратимами і мною особисто. Відповідальність, що не матиме для українців жодних, навіть – посмертних, термінів давності.
Озирніться довкола: ні на кого у світі, а тим більше на нас – в Україні, більше не справляє іншого враження, окрім сміху і огиди, ані дешева еклектика ваших помпезних судових інтер’єрів, ані відпрасовані совком символи ваших мантій, увішаних, з рекетирським смаком, блискучими цяцьками на товстих цепках, ані навіть ваші суддівські гримаси, надуті фальшивим апломбом банального шахрая на довірі.

Всі вже давно і назавжди знають вам ціну.

Ані Закон, ані Конституція, ані міжнародні зобов’язання України, я вже навіть не згадую про Права Людини і Справедливість – не мають для вас жодного значення, жодної ваги. Для вас – це декорація: інвентар, який ви не відрізняєте від вашої дерев’яної стукалки. Декорація, на паперовому фоні якої ви із собачим завзяттям прислуговуєте виключно своїм господарям.
А господарів лише два: Хабар і Пахан. Улюблений солітер у гнилій утробі і президентська корупція, що ставить і знімає вас з хлібного місця.

***

А тепер по суті справи.

Я не стану у цьому документі відволікати увагу від головного. Проте всі подробиці брутальних порушень головуючим суддею С. Гладієм і колегією Апеляційного суду Києва процесуальних вимог Закону, дрібних посадових пакостей і відвертої, знущально усміхненої, брехні, підлогів і фальсифікацій судових документів, умисного і свідомого саботування своїх прямих обов’язків – будуть окремо і докладно викладені у Доповненнях до цієї Касаційної скарги. Згідно хронології, із посиланням на сторінки протоколів, порівняльним цитуванням Закону і реальних дій колегії суддів Апеляційного суду Києва, яких ми неодноразово, публічно і під об’єктиви телевізійних камер ловили за руку на гарячому при скоєні ними посадових злочинів.
Тим більше не стану, адже впевнений: ви не гірше від мене ще до початку касаційного процесу будете заздалегідь обізнані у всіх гріхах ГПУ і Степана Гладія, колегії, що відмовилася розглядати мою Апеляцію, і самого керівництва Апеляційного суду Києва.
Адже з огляду на політичну і майнову ціну цього процесу для президента Петра Порошенка та його друзів-наставників: Леоніда Кучми, Віктора Пінчука і Володимира Литвина – не важко передбачити, що ви ще до оголошення початку судового засідання будете ретельно проінструктовані: отримаєте всі необхідні вказівки і детально пророблену тактику протидії всім моїм потенційним запереченням, звинуваченням і аргументам. Так само не важко вгадати, що цю підготовчу роботу скрупульозно зроблять за вас спільними зусиллями адміністрації президента України і адвокатського пулу клану Кучми-Пінчука. Звичайно ж під загальним керівництвом і за остаточною редакцією Олексія Філатова. Того самого Філатова, якому Петро Олексійович доручив, так по-царськи самовладно, вручну керувати правосуддям в Україні. Погодьтесь – це секрет Полішинеля, адже про це добре знає не лише найпровінційніший український суддя, а й на загал – все українське суспільство.

А що ж головне?

По-перше, все починалося з так званої таємниці. Адже сама комбінація із цією фальшивою секретністю була невід’ємною складовою корупції і адміністрації В. Януковича, і Генеральної прокуратури, і суду першої інстанції, а згодом – вже за Порошенка – і Апеляційного суду Києва. Корупції, на користь замовників вбивства Гонгадзе, мого катування та вбивства головного свідка і обвинуваченого – генерала Ю. Кравченка.
За грифом «таємно» ховали кінці у воду. Ховали від українського суспільства і міжнародної спільноти, що приділяла і приділяє неабияку увагу цій справі. А кінців було багато: це і неспростовні докази по вбивству Гонгадзе і моєму катуванні щодо замовників: Леоніда Кучми і Володимира Литвина. Це і сліди всіх численних спроб сфабрикувати фальшиві обвинувачення щодо інших – непричетних осіб, спроб, до яких вдавалися у різні часи цілий полк слідчих і прокурорів Генеральної прокуратури. Фабрикувалось не на свій розсуд, а за чіткою командою і на чолі босів – всіх до одного Генеральних прокурорів. (До-речі, серед них не останні, якщо не перші, скрипки грали і Віктор Шокін, якого Порошенко днями був змушений позбутися, аби не йти самому, і ще один клон: тепер потенційний претендент на нове прискорення дострокового фінішу Петра Олексійовича – Юрій Столярчук). Це і справа про так зване самогубство Ю. Кравченка – другого, разом з О. Пукачем, обвинуваченого по цій справі і, водночас, – головного свідка щодо замовників. Справа, у якій про самогубство – лише остаточний висновок, притягнутий зі стелі за вуха, але свідомо підписаний високим керівництвом для введення в оману суспільства і міжнародних спостерігачів. Сама ж справа, майже кожний аркуш: починаючи з огляду місця події і розтину тіла, всі до одної експертизи, покази свідків – неспростовно доводять: мова може йти лише про замовне вбивство.
З цією таємницею дійшло до абсурду. Бо так ховалися від суспільства, так лягали під Пахана української корупції: чи то Кучмe, чи то Януковича, що ціла ГПУ разом з СБУ і Судом вдалися до повного маразму. Таємними стали навіть покази матері Георгія Гонгадзе – Лесі, де вона розповідала про дитинство свого сина. Я вже не кажу про «таємність» моїх статей, надрукованих у типографії, і яких громадська організація «МИ» розповсюджували Києвом під кожною станцією метро, а деякі – у кожну поштову скриньку.
Після повалення режиму В. Януковича вдалося зняти зі справи цей ганебний гриф «таємно». Це не моя заслуга, хоча лоба бив до крові, і навіть не потужної команди моїх представників. Це перемога української Громади. Що ж до колегії суддів Апеляційного суду Києва і зокрема – головуючого Степана Гладія, а також Генеральної прокуратури – вони до останнього бились за «таємність» справи і судових засідань, бились не за страх, а за совість. Справедливість вимагає відзначити і Валентину Теличенко, яка послідовно виступала саме за «таємність» і закритість судового процесу навіть тоді, коли почалася офіційна процедура розсекречування. Навіщо їй було ховати від суспільства справу, а також свою позицію на процесі – всі вже знають, а у вас є нагода спитати її особисто.
Перемога перемогою, але ж хтось має відповідати перед Законом? Адже як з’ясувалось: матеріали справи на 99%, не містять жодної таємниці. На поверхню сплило, що немає і ніколи не було жодних підстав розглядати обвинувачення О. Пукача у режимі закритих від суспільства судових засідань. Адже ця «таємність» запроваджена у обхід Закону, без дотримання жодних прописаних у законодавстві процедур, без жодних висновків уповноважених експертів з державної таємниці. Адже ця «таємність» є злочином проти суспільства, його права на інформацію, публічне правосуддя і свободу слова. Адже ця «таємність» порушила фундаментальні принципи Конституції України.
Може за цей злочин мають відповідати конкретні посадові особи Генеральної прокуратури? Може СБУ? Може Печерського, чи Апеляційного суду Києва? А може ті, хто давав вказівки з адміністрації Президента? Чи може посередники від замовників вбивства Гонгадзе, що носили по цих установах гонорари за «таємність»?
Невже вам було б не цікаво дізнатися після відповідного розслідування: хто саме, чи всі разом?
От і я поставив ці питання перед колегією Апеляційного суду Києва. Більш того запропонував не лише провести відповідне розслідування, а й виправити «помилки», а точніше – злочини попередників з команди Януковича. Виправити і скасувати сфальшований у Печерському судді суддею А. Мельником вирок і провести повторний ПУБЛІЧНИЙ процес у суді першої інстанції або безпосередньо у Апеляційному суді Києва із дотриманням всіх вимог процесуального законодавства України.
Головуючий Степан Гладій лише посміхнувся і відмовив навіть обговорювати це питання. А що йому злочини колег і начальства? Хто про них не знає? А тим більше невже не погодитесь, що суддів взагалі обходять конституційні права потерпілих і Громади? І, нарешті, що це за екзотика: інтереси якогось там українського суспільства? Хто ж з цим в суді рахується? Це ж смішно.
А чи вистачить вам касаційного гумору, аби посміятися разом?

По-друге, під час процесу пролунали прямі заяви про посадові кримінальні злочини, що безпосередньо і по суті стосувалися і провин суду першої інстанції, і апеляційного розгляду саме моєї Апеляційної скарги. Обвинувачений О. Пукач спочатку на закритих («таємних») засіданнях Апеляційного суду Києва, а потім і у відкритому режимі, у присутності телебачення і кількох десятків свідків зробив заяву про злочин.
Він стверджує, що за безпосередніми розпорядженнями і координацією головуючого у першій інстанції судді А. Мельника був організований злочинний тиск на обвинуваченого.
О. Пукача шантажували і погрожували, аби він змінив свої покази. З його слів це відбувалося як до винесення вироку у першій інстанції, так і після цієї події, у той час, як він до апеляційного провадження знайомився з протоколами судових засідань. Як стверджує обвинувачений, від нього вимагали не називати у замовниках Л. Кучму і В. Литвина, натомість пропонували оговорити непричетних до замовлення скоєних їм злочинів – Є. Марчука і О. Мороза. За це йому обіцяли не лише пом’якшення покарання (замість по-життєвого присудити мінімально можливий термін ув’язнення), а й гроші і привілеї, пристойний комфорт у колонії. У разі ж відмови скоїти ще один злочин – оговорити безвинних і надати неправдиві свідчення – йому обіцяли по-життєве ув’язнення і створення невитриманих умов перебування за гратами. Більш того звучали погрози розправою над його рідними і близькими, йшлося про вбивство його дітей. Цей шантаж відбувався або прямо у приміщені Печерського суду, або О. Пукача возили до Генеральної прокуратури та у інші місця. У цьому злочині безпосередню участь брали і суддя А. Мельник, і представники обвинувачення – прокурори Шилов і Волошин, слідчі і прокурори ГПУ, високопосадовці СБУ і, що для когось дуже несподівано, – Валентина Теличенко.
Цікаво, що ці заяви О. Пукача про незаконні переміщення, про тиск і шантаж підтверджують незалежні свідки, яких неможливо навіть запідозрити у будь-якій особистій зацікавленості. Зокрема депутат Верховної Ради Ігор Мосійчук та прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк. Перший 16 вересня 2015 року у прямому ефірі EspresoTV повідомив, що він перебував під вартою у тому ж слідчому ізоляторі СБУ, у якому утримують О. Пукача, якраз у той період, коли йшов процес по нашій справі у Печерському суді, і пізніше, коли О. Пукач готувався до апеляційного впровадження. І. Мосійчук перебував у сусідній камері. Він висловив готовність дати покази у суді про те, що О. Пукача систематично кудись возили у ті дні, коли не було судових засідань. (співпало, але наступного ранку після згоди Мосійчука свідчити на процесі О. Пукача – його заарештував Віктор Шокін).
Що ж до Яценюка, то він ще 5 липня 2012 року провів у Верховній Раді брифінг присвячений одному єдиному питанню: шантажу Пукача. Зокрема він повідомив, що О. Пукача за день до цього – 4 липня того ж року – возили до Міжгір’я для зустрічі з президентом Віктором Януковичем і Володимиром Литвином, що на той час був Головою Верховної Ради. Арсеній Петрович, коментуючи цю зустріч, публічно і на камери говорив про якийсь тиск і обіцяв навести як подробиці, так і неспростовні докази правдивості своїх заяв. Це чула вся Україна, адже не було ЗМІ, яке б не продублювали сенсаційні повідомлення А. Яценюка.
Посереднім підтвердженням фактів шантажу О. Пукача і зацікавленості у цій справі В.Януковича є свідчення Рената Кузьміна, який ще позаминулого року у прямому ефірі телебачення повідомив, що Леонід Кучма, аби залишитися безкарним заплатив президенту Януковичу цілий мільярд доларів США. Хоча, як бачимо ніхто і не збирається розслідувати ці заяви. Принаймні мені невідомо, щоби Віктор Пінчук десь давав якісь пояснення чи то в Генеральній прокуратурі, чи то у свіже створених органах боротьби з корупцією. Чому Пінчук? Дозволю собі нагадати, що Віктор Михайлович Пінчук є касиром Кучми, і такі суми без його дозволу Леонід Данилович не рухає.
Я законослухняний громадянин, який зобов’язаний повідомляти державні органи, якщо мені щось відомо про скоєння злочину. Відповідно я звернувся до колегії Апеляційного суду Києва, до Генерального прокурора України (і не одного, а цілих трьох, що мінялися протягом апеляційного процесу: Мохницького, Яреми, Шокіна). Генеральний прокурор мені досі не відповів. А суддя Гладій відмовився перевіряти і досліджувати як заяви О. Пукача ( які Гладій неодноразово чув на власні вуха), так і свідчення І. Мосійчука і А. Яценюка.
Здавалося б – дуже легко перевірити і зловити Пукача, Мосійчука і Яценюка на брехні. Адже розслідування не потребує великих зусиль. Всього тільки допитати тих співробітників СБУ, що конвоювали і охороняли О. Пукача, зазирнути у реєстраційні та облікові документи слідчого ізолятора СБУ ну і поговорити з Ігорем Володимировичем та Арсенієм Петровичем.
Звідки ж цей впертий саботаж елементарної перевірки наведених фактів? Саботаж, до якого вдаються такі «поважні» люди як Степан Гладій і Віктор Шокін?
Навіщо ж йти на пряме порушення Кримінально процесуального кодексу України, коли не лише не проводиться розслідування злочину, а й навіть НЕ РЕЄСТРУЄТЬСЯ заява про злочин.
Відповідь може бути лише одна: колегія Апеляційного суду Києва заздалегідь готувала завідомо неправосудне рішення. Адже зміст моєї, відхиленої колегією Апеляційної скарги, якраз полягав у тому, що головуючий у першій інстанції суддя А. Мельник був неправомочним суддею і не мав права виносити вирок. Саме у моїй апеляції доводиться, що А. Мельник у процесі О. Пукача вже вдруге умисно і свідомо сфальшував судовий вирок в інтересах замовників вбивства Гонгадзе і мого катування. Вперше він це скоїв у справі про замах на життя О. Єльяшкевича, якого – вже доведено – також замовив Леонід Кучма (докладно буде далі). Отже, хоч яке підтвердження заяв О. Пукача, І. Мосійчука і А. Яценюка робило неможливим винесення Степаном Гладієм і колегією Апеляційного суду Києва остаточного апеляційного рішення на користь Леоніда Кучми і Володимира Литвина – того рішення, яке замовники злочинів Пукача по-дружньому замовляли діючому президенту України.
Так колегія Апеляційного суду Києва заради спокою і задоволення справжніх вбивць і катів просто переступила через Закон.
Цікаво побачити, з якими аргументами чи просто касаційно мовчки подібний крок зробить вища судова інстанція України?

По-третє, під час судових засідань у Апеляційному суді Києва ми стали свідками підготовки і замаху на терористичний акт, що готувався при безпосередній участі правоохоронних органів України і персонально – колегії Апеляційного суду Києва під головуванням Степана Гладія.
11 вересня 2015 року у самий канун 15-ї роковини страти Георгія Гонгадзе Леонід Кучма і Віктор Пінчук приймали урочисті поздоровлення від Порошенка, іноземних утриманців і українських «журналістів» на чолі з Сергієм Лещенко і Мустафою Наємом та всім колективом Української правди, яку заснував Гонгадзе якраз напередодні того, як його замовив старший ювіляр. Поздоровлення приймалися на відкритті форуму української корупції – ¥€$ .
Того ж ранку, того ж 11 вересня з Апеляційного суду Києва була знята вся міліцейська охорона. Не велась жодна реєстрація відвідувачів суду. Не доглядалися предмети, що проносилися у будинок і у зали судових засідань: будь-ким невідомим і будь-чого. Не було жодного міліціонера у жодній судовій залі. Не було їх і на воротах, куди на подвір’я заїжджають авто. Не було патрульних у радіусі кількох кілометрів.
А у залі, де мало відбутися засідання по справі Пукача, а також у сусідніх приміщеннях не лише не було жодного правоохоронця, а й були прибрані всі до одного вогнегасники.
Конвой Пукача, який кожного разу залишав на посту свої два авто з автоматниками прямо біля дверей, що ведуть сходами до кулуарів судової зали, 11 вересня кудись уїхали, залишивши біля клітки Пукача послаблений наряд.
Судова колегія на чолі із Степаном Гладієм, що всі два роки, кожного засідання як до 11 вересня, так і до самого кінця апеляційного провадження з’являлася у зал зовні. І майже не разу вчасно, мені навіть прийшлося робити зауваження про неповагу з боку суддів до учасників процесу і Громадянина. А цього ранку вони були на місці за годину до початку засідання. Але не у залі: зачинилися за броньовані двері нарадчої кімнати.
В цей день жодний суддя і, насамперед, – С. Гладій не вжив жодної дії, аби забезпечити громадський порядок і безпеку учасників процесу, безпеку Пукача, що крім іншого є свідком щодо замовників насильницьких злочинів часів політичної волі Кучми. Судді не вчиняли жодної дії, що від них безпосередньо вимагає Закон і їхні посадові обов’язки. Не вживали заходів вперто і свідомо, не звертаючи жодної уваги на вимоги учасників процесу. Колегія не зважала і на те, що серед журналістів і представників ОБСЄ у судовій залі були невідомі, не ким не встановлені особи. І у будь-який момент могла відбутися будь-яка провокація. При цьому ви фахово не заперечуватиме, що колегія суддів взагалі не мала права розпочати судове засідання, адже за таких обставин Закон і посадові інструкції прямо зобов’язують судову колегію не проводити судових слухань.
Згодом ми опитували міліцію, і у нас є записи, де правоохоронці свідчать, що НА РОЗВОДІ отримали прямий наказ від безпосередніх командирів не заступати на пости і залишатися у розташуванні частини.
Ви не гірше мене знаєте, коли і для чого в Україні надають команди знімати караул. Це відбувається лише тоді, коли українські Президенти не мають інших аргументів ніж: жорстока і ,останнім часом, – озброєна ТІТУШКА, яка здебільше і є тим самим законспірованим пукачем.
Чия мала пролитися кров – ми не знаємо. Може О. Пукача, може наша, може журналістів чи представників ОБСЄ. Але точно не суддів, що підло, бо, судячи з їхньої поведінки і реакції, були інформовані, сховалися і зачинилися за залізом, аби влучно з’явитися на публіку вже після події.
Врятувалися лише завдяки інформації про замах у інтернеті та вчасним дзвінкам у іноземні Посольства та за межі України, у тому числі і у США.
Після цього інциденту ми звернулися до Президента, Генерального прокурора України, керівників правоохоронних органів і колегії Апеляційного суду Києва. У відповідь: жодної реакції, жодного пояснення, я вже не кажу – жодної відповідальності навіть не керівника, а того офіцера, що безпосередньо надавав наказ підлеглим виконавцям.
Ця гробова тиша, цей солідарний саботаж виконання посадових обов’язків як правоохоронцями, так і суддями може свідчити лише про одне: єдине можливим замовником теракту, якого, на щастя вдалося запобігти, був президент Петро Порошенко. А у виконавцях правоохоронці і колегія Апеляційного суду Києва.
Цікаво, чи вистачить у Суду касаційного далекозору, аби не проігнорувати цей факт?

По-четверте, колегія Апеляційного суду Києва категорично і послідовно відмовилася виправити умисне порушення самих засад Правосуддя, до яких вдалася перша інстанція, що, сховавшись за завісою таємності, не досліджувала жодного документу справи, жодної експертизи, не викликала жодного свідка, які могли пролити світло на МОТИВИ скоєння злочинів обвинуваченим О.Пукачем.
Зміст моєї апеляції якраз полягав у тому, що головуючий у першій інстанції суддя А. Мельник від першого засідання готував прийняття завідомо неправосудного рішення на користь замовників злочинів, що скоїв О. Пукач. На користь Л. Кучми та В. Литвина.
І справа навіть не у тому, що він саботував судове слідство щодо мотивів О. Пукача, що саме по собі є правовим нонсенсом - навіть школяр початківець знає: немає злочину без мотиву. Отже немає правосуддя без встановлення цього мотиву.
Цей суддя був вибраний невипадково. Він вже обслуговував у Печерському суді Леоніда Кучму і якраз по справі, що тісно пов’язана зі справою Гонгадзе-Подольського: по замаху на життя Олександра Єляшкевича.
Про те, що ці справи не можна розривати (один той самий замовник), знають навіть у всьому світі. Невипадково у всіх до одної резолюціях ПАРЄ, зверненнях Гельсінської комісії Конгресу США до українських президентів, документах ОБСЄ, присвячених злочинам на замовлення Л. Кучми, йдеться не лише про Гонгадзе і Подольського, а про Єльяшкевича.
У 2002 році, коли Л. Кучма сидів на шиї України у президентському кріслі за кілька кварталів від Печерського районного суду м. Києва, суддя цього суду – А. Мельник сфальшував і судовий процес, і вирок по справі щодо замаху на життя народного депутата О. Єльяшкевича. А відбувався той процес лише на папері. Адже А. Мельник не лише не викликав у суд потерпілого О. Єльяшкевича, а й навіть не доставляв з колонії обвинуваченого В. Вороб`я. Як зазначив А. Мельник у вироку: «за згодою сторін (у яких нічого не питав, бо їх не було фізично) провів судовий розгляд по СКОРОЧЕНІЙ процедурі».
Навіщо формальності? Це ж для Кучми!
І підмахнув А. Мельник від імені України вирок російською мовою. Де був один єдиний доказ, бо і слідства не було – навіть потерпілого не допитали (які там свідки, які експертизи). Справа з двох аркушів: заява про злочин і явка з покаянням підставного.
Сидів собі такий наркоман Воробей у Мартусовці, рік сидів, два… І сидіти було стільки ж. А тут раптом згадав, охаменувся – бач сумління задрало – і зізнався, що колись ледь не вбив кастетом на Майдані народного депутата України. Просто так, проходячи повз, – з хуліганської удалі. Як згодом з’ясувалось, те сумління Вороб`я мало цілком матеріальний вигляд: такі собі кремезні, хоч і без ознак інтелекту, але «орли Кравченка». Прилетіли у колонію за п’ять днів до суду і, чи то лагідно – дозою, чи то гумовим кулаком, таки розбудили кращі людяні риси безправного, хворого в’язня. Але ж погодьтесь, які милосердні у нас з вами і Кучма, і Мельник: хоч не добавили бідоласі за проламане перенісся Єльяшкевича жодного дня до терміну покарання, яке той вже мав за інший злочин.
Але це ще не всі заслуги Мельника перед Кучмою.
Коли О. Єльяшкевич спробував оскаржити цей, пробачте, «вирок» в апеляційній інстанції, А. Мельник вже у якості не судді, а Заступника голови Печерського суду скористався своїм адміністративним ресурсом. Він, аби сховати власний суддівський злочин, скоїв новий – посадовий: нахабно заблокував апеляційну скаргу потерпілого.
Ну а це вже просто різдвяний фольклор з Диканьки: «Сам п`ю – сам гуляю, сам стелюся – сам лягаю».
Всі наведені факти підтвердила офіційна перевірка, яку за моєю заявою, Вища рада юстиції України доручила провести своєму члену. Перевірка, яка у підсумок рекомендувала позбавити А. Мельника суддівського статусу за порушення присяги. Але, коли у президенти потрапив Петро Порошенко, та ж сама Вища рада юстиції України проспівала в унісон із Степаном Гладієм. А точніше без зрозумілих пояснень, якщо не брати до уваги модне посилання на європейський досвід, відфутболила власну справу щодо А. Мельника до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Та ж, у свою чергу – набрала води у рота і мовчить вже майже півроку.
Після цих «європейських» аргументів мене рве сумнів: «А навіщо нам та Європа?» Адже якщо вірити Вищий раді юстиції України, а точніше Петру Порошенку, що сформував її більшість, – у кожному другому Мюншені чи Ліоні, я вже не кажу про Лондон і Париж, сидить такий Мельник. Нехай вони краще повчаться у нас і заведуть щось на кшталт декоративно-німої комісії, але обов’язково – Вищої .
А тим часом печерний А. Мельник, коли не вишиває Хрещатиком на джипі, ціна якого перевищує по-життєву зарплату судді, продовжує, звичайно ж – по-європейські, судити українців у притаманному цьому легеню – скороченому жанрі.
Я запропонував колегії Апеляційного суду, хоча б у тому – скороченому – вигляді виправити скоєне А. Мельником. Для того викликати хоча б у якості свідків тих, кого вся Україна вже майже 16 років хоче побачити у суді. Я викликав і В. Медведчука, і В. Литвина, і Ю. Луценка, і П. Порошенко тощо, ну і звичайно ж Леоніда Кучму – але нікого випадково: вони всі є офіційними свідками слідства. Ви зрозуміли, що просив допитати у суді і А. Мельника, хоча б по справі Єльяшкевича. Адже саме ці люди зобов’язані в голос пояснити навіть не мені, а мертвому Гонгадзе і всій Україні мотиви О. Пукача. Цілого генерала, що у президента був за придворного ката. Мені не зрозуміло, що заважало їх вислухати публічно під присягу у Апеляційному суді? І чому Степан Гладій наче через дзеркало Мельника відмовив мені так само, як і той: налякано, але категорично.
То може хоча б касаційне сумління підбере те тавро, і те місце, де його треба прикласти до Гладія і Мельника?

По-п’яте, колегія суддів нахабно не задовольнила власний відвід навіть тоді коли з’ясувалися обставини і неспростовні докази порушення процедури автоматизованого відбору суддів. Підстави, за якою пряма норма Закону однозначно вимагає невідкладного відводу і призначення нового персонального складу колегії.
22 червня 2015 року голова СБУ на брифінгу відзвітував Україні, що його відомство розкрило корупційну схему у Апеляційному суді Києва, за якою у цьому суді була відсутня система автоматизованого відбору суддів. А судді призначалися до розгляду тих чи інших справ, насамперед – резонансних, фактично у ручному режимі.
Пряма мова Василя Грицака на брифінгу (мова оригіналу): «Есть такая сістєма "Д-3", которую адміністріруєт государствєнноє прєдпріятіє  "Інформационниє  судєбниє сістєми", і всє суди Украіни  іспользуют етот інформационний продукт, і почєму-то только для Апелляционного суда Києва компанієй Softline била разработана своя сістєма".
Що це означає? Для автоматизованого відбору суддів в Україні існує встановлений Законом порядок. Існує сертифікована, затверджена відповідними уповноваженими органами держави комп’ютерна програма, якою всі до одного суди України ЗОБОВ`ЯЗАНІ користуватися. Обслуговувати цю програму, згідно нормативно оформленого регламенту, також може лише уповноважена на це ДЕРЖАВНА УСТАНОВА.
Що ж до Апеляційного суду Києва, тут була встановлена ЛІВА, читай – корупційна, програма, яку обслуговувала приватна (кишенькова) структура. Таким чином, ручне призначення суддів було СИСТЕМОЮ.
Отже, колегія суддів Апеляційного суду Києва на чолі із Степаном Гладієм була призначена розглядати справу за обвинувачення О. Пукача не лише до 22 червня 2015 року, а якраз на піку використання зазначеної корупційної схеми-системи, а саме восени 2014 року. А з огляду на те, що ця справа є одною з най резонансних в Україні – не залишається жодних сумнівів, що призначення саме цієї колегії, що очолював С. Гладій, відбувалося у ручному режимі і не було жодної випадковості, за для якої законодавцем якраз і запроваджувався автоматизований підбор суддів – запобіжний антикорупційний механізм.
З часом сам голова Апеляційного суду Києва, не бажаючи відповідати на одинці, у якості цапа відбувала, розповів про корупційних поплічників, а точніше «паханів» і «бригадирів», що в цій корупційній схемі стояли над ним. Як стверджує пан Антон Чернушенко – це Петро Порошенко і Олексій Філатов: президент доручив саме цьому заступнику голови своєї адміністрації керувати від його імені українським правосуддям в Україні. У цій заяві А. Чернушенко також однозначно розказав про безпосередні вказівки суддям від Порошенка по справі Гонгадзе: залишити вирок у силі і не викликати Кучму у суд навіть свідком – все те, що від нього і очікували замовники злочинів О. Пукача. Життя , перебіг процесу і вирок, як ви самі могли переконатися, абсолютно підтвердили сказане і прогнозоване А. Чернушенком.
Учасники процесу, навіть не я, заявили відвід колегії суддів на підставі систематичного порушення в Апеляційному суді Києва автоматизованого відбору суддів, якого по суті там не було якраз тоді, коли призначали С.Гладія і колегію. Я і мої представники відвід звісно ж підтримали. Адже крім всього йшлося про підготовку завідома неправосудного рішення на користь замовників злочинів О. Пукача. Корупційного рішення, яке у свою чергу на правах президента замовив в Апеляційному суді Києва Петро Порошенко. Не підтримала відвід ГПУ, ну і Валетина Теличенко (Взагалі за два роки апеляційного впровадження по нашій справі не було жодного випадку, коли ці дві, з дозволу сказати – правозахисні інстанції, щось робили не узгоджено. Думаю, що в непорушності цього союзу ви переконаєтеся самі в ході впровадження касаційного).
Відвід був відхилений.
Бач – системна корупція була, тому що автоматизованого відбору в Апеляційному суді Києва не було. Все просто? Запам’ятали? А от Степан Гладій і колегія по справі Пукача, як вони разом з ГПУ і СБУ стверджують – призначені по Закону, хоч і за тією ж самою злочинною програмою від того самого злочинного Софтлайн, за яких А. Чернушенко у розшуку і має сидіти за гратами.
Ви не заплуталися? Особисто у мене очі лізуть навіть не на лоб – на потилицю.
А може мені просто не вистачає корупційної діалектики? Може тут – з базовими принципами свіженької філософсько-правової думки корупційних органів України – мені допоможе касаційна інстанція?
Але ж погодьтесь, як прикро помилився наш законодавець, адже взяти за комір мантії і відправити Степана Гладія у належне місце, як того вимагає Закон, за тим же Законом може лише сам Степан Гладій.
Може цю помилку варто виправити касаційно?

І, нарешті, останнє, з певного моменту, коли не лише хамство, провокація і перманентне порушення процесуальних вимог Закону колегією судів і головуючим С. Гладієм почало литися через край, а потім окрім ігнорування і сліпоти до злочинів інших посадовців сама колегія почала їх брутально коїти, навіть не звертаючи увагу на публічність і резонанс в суспільстві, я остаточно зрозумів, що відбувається. Я остаточно переконався, що С. Гладій і колегія – це не Суд, а корупція у її рафінованому вигляді. Корупція, що відчуває свою абсолютну безкарність, якщо мова йде про Закон і суспільство. Водночас – це абсолютно залежні люди, які чітко усвідомлюють: якщо зроблять хоч пів кроку в бік від настанов хазяїна – Порошенка, їх у кращому випадку чекатиме доля Антона Чернушенка.
У мене не залишилося жодного вибору: я, аби далі відстоювати Правосуддя і Справедливість, скористався своїм конституційним правом на громадянський протест.
Форму протесту вибрав саму мирну із можливих: голос і слово. А дякувати батькам, маю гучність і за словом за пазуху не лізу, бо зіпсував очі на книжках. Ну може трохи дозволив собі імпровізацій, коли, наприклад, заспівав гімн України: «…Згинуть наші ПОРОШЕНКИ, як роса на СОНЦІ…». Пробачте вільність щодо канонічного, просто я так вірю, я так чекаю, так прагну Сонечка української вдачі і Слави, що вважаю ворогами всіх, хто не дає і заважає нам панувати у рідній сторонці. І якщо нам дійсно заважав Янукович, то сьогодні я просто не розумію: а навіщо нам Порошенко?
С. Гладій мене штрафував – двічі за одне і те.
Я пропонував, аби проти мене порушили кримінальну справу, заарештували і посадити як Пукача у клітку, аби ми у іншому суді з’ясували: хто ж саме злочинець, я – який виборюю Справедливість, чи Гладій, який стоїть на варті вбивць і катів. Навіть письмово висунув таке клопотання.
Колегія довго радилася – півдня, отримала необхідні санкції від Порошенка і полохливо видалила мене з процесу. Навіть з тих засідань, коли розглядалася моя Апеляція по суті. Так вперше в історії України, саме за Петра Порошенка, потерпілого позбавили апеляційного права. А відтак і права Людини на справедливий суд. Права ОСОБИСТО відстоювати свої інтереси в Суді.
Позбавили тих фундаментальних прав, на яких заснований сам дух Конституції України. Прав, які мені планетарно гарантує Декларація прав людини ООН.
Все це відбувалося на очах публіки і журналістів. Камери знімали, як правоохоронці СИЛОЮ не пускають мене навіть в кулуари судової зали.
Всі чули, всі бачили.
А Степан Гладій сфальшував Протокол і повідомив у ЗМІ, що Олексій Подольський сам відмовився брати участь у розгляді своєї апеляції. Так він спробував навіть не виправдати, а сховати дупу власного свавілля, у пісочок брехні, до якої його заштовхали філатови з порошенками.
Адже у нього не було жодного права видаляти мене з процесу.
Справа у тому, що законодавцю, нехай за людожерів-комуністів, хоч за Кучми чи Януковича, не могло навіть на думку спати, що Суд, який за призначенням має захистити потерпілого, стане на протилежний бік – на захист від потерпілого вбивці і ката. А у самому потерпілому Суд побачить свого найлютішого ворога.
Чи це вам не доказ, що замість Суду в Україні маємо корупцію у остаточно сформованій – класовій – якості. Саме із-за того, що сучасний суд слугує злочинцям і політичній корупції, він як відданий поплічник бачить у простому українці не селянина або вчителя, а ворожу силу, нехай він його і кормить, і навіть вчить його дітей. Цей українець якраз і є для сучасного судді найстрашнішим супостатом – бо прагне від суду Справедливості. Прагне того порядку, від якого і виходить найстрашніша загроза статкам суддівського клану: загроза безкарному праву брати Хабар.
То чи не наївно чекати касаційної справедливості від системи влади, де корупція не лише виштовхує чужорідне, а й фізично знищує те, що залишається не порченим?

І ви, і я, а головне – українське суспільство добре усвідомлюємо ціну цієї справи, цього процесу. Адже тут напряму йдеться про ту систему влади, проти якої періодично повстають мільйони українців. А ті, що приходять на заміну кучмам і януковичам: всі ці ющенки і порошенки обіцяють спочатку виконати вимоги повстанців. А затим зраджують. Саме ця справа найкраще ілюструє справжню сутність, справжні інтереси того чи іншого Президента. Ця спадкова справа своєрідний лакмус і водночас – прокльон України.
Прокльон – на цей раз Порошенком.
Саме ця ціна визначила і зміст, і форму цього документу. Саме ця ціна змушує нічого у вас не просити.

Лише вимагаю:

Касаційну скаргу потерпілого Подольського О.І., - задовольнити.

Вирок Печерського районного суду міста Києва від 29 січня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 06 січня 2016 року, – скасувати.

Направити справу за обвинуваченням Пукача О.П. на новий судовий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду.

Додатки:
1) копія ухвали Апеляційного суду м. Києва від 06.01.2016 р.;
2) копії касаційної скарги у кількості 12 примірників на 20 аркушах кожна.

POST SCRIPTUM

Жодним чином не розраховую навіть на часткове виконання моїх вимог.
Більш того – не впевнений, що за прикладом позбавлення мене апеляційного права в Апеляційному суді Києва ви не відмовите мені і у касаційному праві навіть на вулиці Пилипа Орлика.
Але висуваю свої вимоги не лише для відкриття перспективи для Правосуддя у міжнародних судових інстанціях, куди натомість обов’язково звертатимусь.
Я – оптиміст.
Отже, документую судову корупцію на майбутнє, у тому числі і безпосередньо вас, за для справжнього, невідворотного і неминучого, Народного Суду.

Українці втомилися бути жертвами.

І у касі, і у суді.
І у рідному місті, і на власній землі.
І на Майдані, і на війні.

Відтак – ви абсолютно безглуздо сподіваєтеся на третій Майдан у традиційних для України берегах. Бо навіть тепер, мов усміхнені страусята, вірите, що вас омине стороною. Адже впевнені: якщо і буде щось знову, то неодмінно це станеться – звично і як завжди. Люди мирно протестуватимуть, а їх помалу битимуть гумою і стрілятимуть хижі беркутята, підгодовані для вашої охорони. А у підсумок, навіть, якщо ціною власного життя переможе українська гідність, її чергові «месії» і «вожді», театрально аплодуючи народу, залишатимуть вас всіх на своїх місцях. Корупціонерів – у Президентах і Прем’єрах. Вбивці і кати, разом з нашими зрадниками посядуть – у депутатах, генералах, міністрах і почесних пенсіонерах. Накрадене – у офшорних кишенях олігархів. Ну а Судді – у телефонних служках і безкарних хабарниках. Ну, на крайній випадок, комусь може і прийдеться безпечно від’їхати на комфортний відпочинок до Рубльовки чи у Австрійські Альпи.

Навіть не розраховуйте.
Позбавтесь колективної сліпоти.

Подумайте кожен про себе окремо. Адже навіть серед обдурених беркутят  у вас майже не залишилося навіть поганенького багнету. Адже до суспільства вже прийшов громадянський досвід озброєного захисту свого життя, своєї родини і дітей, свого майбутнього. Адже неминучі і невідворотні події справедливої і освяченої Богом народної кари рано чи пізно прийдуть у вельможні резервації, де кожен з вас відпихатив власний «Версаль» на вичавленій крові українців.

А затим бажаю не суддям, а всім, хто почує мене перед Світанком:
Веселого і весняного – квітневого Сонечка!
Воно вже сходить!

Громадянин Олексій Подольський
30 березня 2016 року

Вдячний Вам за поширення.

СЛАВА НАЦІЇ !  СМЕРТЬ  ВОРОГАМ !

Станіслав Стеценко  / Mahno.info / Україна