Пролітаючи над Україною, СОЛДАТ ПОБАЧИВ УСЕ…

Olena Stefanyshyn

Сашко відчував, що вмирає. Лежачи на потрісканому бетоні нового терміналу, з десятком осколків в тілі, він намагався холодними пальцями дотягнутися до чеки - підірвати разом з собою орків, що наближалися.

Вибух, біль, світлий тунель перед очима. Раптово Сашко побачив зверху своє покалічене, всипане уламками тіло. Він зрозумів, що мертвий. Як не дивно, страху не було. Була неймовірна легкість і ясність свідомості. Єдине, про що він шкодував, було те, що перед останньою атакою він так і не встиг написати мамі. Але ж тепер він все одно зможе її побачити - вирішила душа, і відправилася в далеку дорогу на рідну Львівщину.

Пролітаючи над Україною, солдат бачив усе.

Він бачив, як божевільні запорізькі пенсіонери, бризкаючи слиною, проклинали "фашистів", які зносили пам'ятник Леніну.

Бачив, як шикувалися черги за гречкою, яку роздавали Вілкул і Кернес.

Бачив довбане київське бидло, яке збило дитину, і суддю, який відпустив це бидло під заставу в 10 000 $ .

Бачив рівненських рагулів з лопатами, які знищують рідну землю заради шматка бурштину.

Бачив одеських митників, які покривають контрабанду і миколаївських ментів, баригуючих амфетаміном.

Країна продовжувала жити, як ні в чому не бувало - ніби й не було ніякої війни і тисяч загиблих молодих хлопців.

Солдат спостерігав, як ректор за конверт закриває сесію студентам-медикам, а голова райради отримує частку від незаконної вирубки лісу.

Раптово повернувся біль. А з ним - радісний жіночий голос: "Михайловичу, тут наш козак прокинувся!".

Втомлений лікар в пом'ятому халаті посміхнувся, і розповів солдату, як його в останній момент витягли товариші з уже зайнятої чеченцями нейтралки, як пройшли низка важких операцій і тижні коми в госпіталі Дніпра.

Минув місяць. Випрасуваний кітель, медалі, важкий рюкзак за спиною. Солдат йшов по вулиці рідного міста. Він очікував радісних посмішок перехожих і веселих привітань, але натовп пробігав повз нього з кам'яними байдужими обличчями.

Водій маршрутки, побачивши посвідчення УБД, сказав: "Пільгові вже є, оплачуйте", а двірничка Аня у дворі почала голосити про братовбивчу війну і фабрику в Липецьку.

Весь світ ніби питав у солдата: "За що, за кого ти воював?".
Сашко сів на лавочку і закурив тремтячими руками.

Такого відчаю він не відчував ні під шквалом російських снарядів на Савур-Могилі, ні на випаленому полі під Іловайськом. На очі накочувалися сльози.

І раптом хтось поплескав солдата по плечу, і дзвінкий дитячий голосок сказав: "Дядечку, спасибі вам!". 
Солдат підняв очі і побачив перед собою дівчинку років восьми:
"Спасибі, що в нас немає війни!".

Дитячі блакитні очі дивилися на солдата, а по його неголених щоках котилися сльози.

Джерело: Olena Stefanyshyn © 

Mahno.info / Україна