129-а річниця з дня народження Нестора Махна: – «Батьку, ми помремо за вас…»

В Англії захисник народу Робін Гуд –  національний герой, оспіваний у піснях і прославлений у легендах та фільмах. Але скільки тієї Англії і скільки того лісу та яка там маленька жменька повстанців була під проводом Робін Гуда, якщо порівняти з розмірами і масштабами НАЙБІЛЬШОГО В СВІТІ  СЕЛЯНСЬКОГО  ПОВСТАННЯ ПІД ПРОВОДОМ  Нестора Махна.

Проте англійці свято бережуть пам'ять про свого героя, а в Україні за рабською звичкою повторюють затерті ідеологічні штампи найкривавішого комуністичного тоталітаризму, називаючи Батька Махна і мільйони його відважних і мужніх соратників та сподвижників не інакше як «бандити» і «грабіжники», або насміхаються, порівнюючи величезний повстанський рух з комедійними персонажами радянського фільму «Свадьба в Маліновкє».

Нестора Махна  боялися вороги і глибоко поважали в народі. Вороги боялися за надзвичайну хоробрість і безприкладні ратні подвиги, які і до цього часу гідні подиву. Боялися за справедливість і за його волю до перемоги. Поважали Махна в народі  як БАТЬКА – за те, що він бився за свій народ і за свою землю, а все що він забирав у гнобителів, він не забирав собі чи своїм бойовим побратимам і віддавав трудовому люду, а Робін Гуду дуже далеко до рівня Нестора Махна.

В результаті довготривалих і масованих  ідеологічних штампів, до цього часу залишається маловідомою правда про Махновщину і про її легендарного ватажка. Навіть військовий геній Нестора Івановича Махна, тактику якого вивчають і досі в усіх військових академіях світу – є маловідомим і жахливо спотвореним ворожою комуністичною ідеологією, з якою самовіддано боровся Махно і його бойові побратими.

В день 129-ої річниці з дня народження народного героя Нестора Махна, продовжуємо відкривати невідомі або старанно приховані сторінки Махновського повстанського руху.   Ось лише короткий уривок, описаний безпосереднім учасником тих буремних революційних подій Петром Аршиновим в «Історії махновського двіжєнія»:

«Оточений з усіх боків червоними дивізіями, Махно як казковий герой, йшов, відбиваючись направо, наліво, вперед і назад. Розбивши декілька червоноармійських груп і узявши в полон понад 20 000 тисяч червоноармійців, Махно пішов було на схід, до Юзівки, де, як його попереджали юзівські робітники, йому був влаштований суцільний військовий заслін, але раптом круто повернув на захід і пішов фантастичними, йому одному відомими шляхами.

Сторонячись доріг, революційна армія махновців сотні верст рухалася по снігових полях, керована якимось  дивовижним способом і умінням орієнтуватися в сніговій пустелі. Цей маневр дав махновцям ухилитися від сотень гармат  і кулеметів, що змикалися навколо них, і в той же час розбити на Херсонщині під селом Петрове  дві бригади 1-ої кінної армії, які вважали, що місцеперебування Махно знаходиться за сто з гаком верст від них.

Боротьба розтягнулася на декілька місяців з безперервними, такими, що йшли день і ніч боями. Радянське командування напружувало усі зусилля, щоб захопити і знищити головне ядро махновщини. З усіх боків воно стягувало і кидало на Махна численні піхотні і кавалерійські дивізії. Вогняне кільце знову і знову захльостувалося навколо героїв-революціонерів, і знову починалася смертельна сутичка.

У листі до свого друга, Махно змалював  приголомшливий героїчний епізод  в історії махновщини :  – «Не доходячи до Гуляй-Поля ми зустрілися з великими  нашими свіжими силами під командою Брови і Пархоменка. Потім на нашу сторону перейшла 1-а бригада 4-ої дивізії кінної армії Будьонного на чолі з самим бригадним Маслаком.

Боротьба з владою і свавіллям більшовиків вибухнула ще жорстокіше.  У перших числах березня (1921 року) Брова і Маслак були виділені мною з армії, яка знаходилася при мені, в самостійну Донську групу і відправлена на Дон і Кубань. Виділена була група Пархоменка і відправлена до району Воронежа. Виділена була група шабель в 600 і полк піхоти Іванюка під Харків.

Сам же я за цей час зробив рейс через Дніпро під Миколаїв, а потім звідти назад через Дніпро по-над Перекопом попрямував у свій район, де повинен був зустрітися  з деякими своїми частинами. Біля Мелітополя комуністичне командування влаштувало мені пастку. Назад на правий берег Дніпра ходу вже не було. Пішов лід по Дніпру. Тому мені самому довелося сісти на коня і керувати маневром бою (в цей час Махно мав роздробленную ногу, оскільки куля потрапила в щиколотку ноги і винесла майже усі кістки, тому верхи на коня він сідав у виняткових випадках).

Від однієї частини я ухилився від бою, а іншу частину своїми розвідувальними частинами змусив добу стояти розгорнутим фронтом в очікуванні бою і цим часом зробив перехід 60 верст, розбив удосвіта 8-го березня третю частину більшовиків, що стояла біля Молочного озера, і через стрілку між Молочним озером і Азовським морем вийшов на простір в район Верхнього Токмака. Тут я відрядив Куриленка в район Бердянськ-Маріуполь керувати в цьому районі справою повстання. Сам відправився через Гуляй-Поле в район Чернігівщини, звідки від декількох повітів у мене була від селян делегація, щоб заглянув у їхній район.

В дорозі моя група, тобто група Петренка в 1500 шабель і з двох піхотних полків, що знаходилися при мені, була зупинена і стиснута з усіх боків сильними більшовицькими частинами. Тут знову мені припало самому керувати контр-атакою. Контр-атака була вдала. Ми розбили ворога вщент, масу узяли в полон людей, зброї, гармат і коней. Але через два дні нас знову атакували свіжі і сильні частини супротивника.

Щоденні бої настільки втягнули людей у безстрашність за життя, що відвазі і геройству не було меж. Люди з вигуком «жити вільно або померти у боротьбі»  –  кидалися на будь-яку частину і повертали її у втечу. У одній надзвичайно безумній по відвазі контр-атаці  я  був впритул  пронизаний більшовицькою кулею в стегно через сліпу кишку на виліт і звалився з сідла. Це послужило причиною нашого відступу, оскільки чиясь недосвідченість крикнула по фронту:  – «Батько вбитий !».

12 верст мене везли, не перев'язуючи, на кулеметній тачанці і я абсолютно було зійшов кров'ю. Не стаючи на ногу, що ще не зажила, абсолютно не сідаючи, я без свідомості  лежав під охороною і доглядом Льови Зіньковського. Це було 14-го березня. У ніч проти 15 березня біля мене сиділи усі командири групи, члени штабу армії на чолі з Білашом і просили підписати наказ розіслати по сто, по 200 бійців до Куриленка, до Кожина і іншим, які самостійно керували повстанням в певних районах. Наказ я підписав і дозволив Забудьку виділити легку бойову групу і у вказаному районі діяти самостійно, не втрачаючи  зі мною зв'язку. А удосвіта 16-го березня частини вже були розіслані, окрім особливого полку, що залишився при мені. І в цей час на мене наскочила 9-а кавалерійська дивізія і на протязі  13-годин переслідувала нас 180 верст. У с. Слобода біля Азовського моря ми замінили коней і о 5 годині погодували людей і коней.

17 березня удосвіта ми попрямували убік Новоспасівки і, пройшовши верст 17, наштовхнулися на інші свіжі кавалерійські частини більшовиків, які йшли слідами Куриленка  і, загубивши слід останнього, напали на нас. Прогнавши нас, що потребують відпочинку і нездібних на цей день до бою, верст 25, зовсім почали насідати. Що робити ? У сідло я сісти не можу, я навіть ніяк на тачанці не сиджу, я лежу і бачу, як ззаду в 40-50 сажнях йде взаємна невимовна рубка. Люди наші помирають з-за мене. Але врешті-решт загибель очевидна і для них і для мене.

Ворогів чисельно в 5-6 разів більше і бійці його свіжі і свіжі підскакують. Дивлюся до мене на тачанку чіпляються люйсисти (команда кулеметників, озброєних кулеметами системи «Люйса»), що були і при тобі біля мене. Їх було п'ять чоловік під командою Мишка з села Чернігівка Бердянського повіту. Почепившись, вони прощаються зі мною і тут же кажуть: – «Батьку, ви потрібні справі нашої селянської організації. Ця справа дорога нам. Ми зараз помремо, але смертю своєю врятуємо вас і усіх, хто вірний вам і вас береже –  не забудьте передати нашим батькам про це".

Хтось з них мене поцілував і більше я нікого з них біля себе не бачив. Мене в цей час Льова Зіньковський  на руках переносив з тачанки на селянські дроги, які повстанці десь дістали. Я чув тільки кулеметний тріск і вибухи бомб, то люйсисти перегороджували шлях більшовикам. За цей час ми проїхали версти 3-4 і перебралися через річечку. А люйсисти там померли…

Опісля ми заїжджали на це місце і селяни села Стародубовки Маріупольського повіту показали нам в полі могилу, в якій вони, селяни, поховали наших люйсистів. І по цю пору згадуючи цих простих і чесних селян-борців, я не можу утриматися від сліз. Я все ж повинен сказати тобі, мій друже, що це мене, як би вилікувало. Цього ж дня до вечора я сів в сідло і вийшов з цього району.

У квітні місяці я зв'язався з усіма своїми частинами, і тим, які були недалеко від мене, велів згрупуватися на Полтавщині. До травня місяця я згрупував на Полтавщині Хому Кожина і Куриленка. Це склало більше 2000 шабель однієї кінноти і декілька полків піхоти. Вирішено було піти на Харків і розігнати земних владик з партії комуністів-більшовиків».

Йшов 1921 рік… Україну окупувала понад мільйонна  армія моsкалів, які лише жахливим військовим терором і Першим Голодомором змогли задушити  найбільше в світі селянське повстання під проводом Нестора Махна.

Світла пам’ять і глибока шана усім загиблим борцям за волю України !

Слава Нації ! Смерть ворогам !

Джерело: Петро Аршинов – «ІСТОРІЯ  МАХНОВСКОГО  ДВІЖЕНІЯ», стор. 185-188 

Читайте також: Мода на анархію шириться світом 

МАХНОВЩИНА  ПОСТІЙНА  і  БЕЗСМЕРТНА

Про забуту історію, про Махна, золото і  Волю  

Анархія -  це не хаос, –  казав Махно – «ЦЕ ВОЛЯ  ДЛЯ  КОЖНОГО»

 Головні засади побудови махновської держави

УКРАЇНСЬКИЙ  ХАРАКТЕР МАХНОВСЬКОГО  РУХУ

«ТАКІ  ЛЮДИ НАРОДЖУЮТЬСЯ ОДИН РАЗ НА ТИСЯЧУ РОКІВ» 

Станіслав Стеценко  /Mahno.info / Україна